Я була єдиною дитиною в сім’ї, тому питання спадщини у нас ніколи не виникало. Наразі мені 45, батькам під 70. Вони живуть близько, тому я часто забігаю до них у гості. У ті дні, коли мені не зручно, я обов’язково розмовляю з ними по телефону. По сусідству з моїми батьками живе тітка Олена. Бабусі вже за 80 років. Вона має дві доньки, одна з яких живе в іншій в області, а друга взагалі десь у Франції. Щоразу, коли я заходила в гості до мами, розуміла, що тітка Олена не виходить із дому.
Якось я вирішила поцікавитися у мами щодо цієї жінки: -Мам, а хто тітці Олені продукти купує? Доньки ж її далеко живуть. -Ну, коли я спускаюся за хлібом, іноді прихоплюю щось старенькій… Того дня я вирішила зайти до бабусі. Побачила в неї на кухні пісний борщ та черствий шматочок хліба. Мені стало так шкода стареньку, що я почала і до неї забігати. Завжди купувала їй продукти, готувала щось смачненьке.
Якось я запитала бабусю, а чому до неї не приїжджають доньки. Вона відповіла, мовляв, живуть далеко, незручно їм. Коротше намагалася захищати своїх дітей. Але хіба 100 км – це настільки далеко, щоб не мати змоги приїжджати до літньої мами хоча б раз на тиждень? А донька, що у Франції, не може відправити їй грошей хоч раз у житті? Прикро одне: я впевнена, що коли бабусі не стане, доньки точно приїдуть наступного дня, але тільки з однією метою – поділити квартиру.