– Оленка! – Наташка! Дві інститутські подруги, зіткнувшись через п’ять років після закінчення університету, заверещали так, що приголомшили всіх відвідувачів магазину. Забувши про покупки, вони вискочили надвір. – Слухай! Ходімо до мене! Я тут живу, – сказала Наталя, і вказала на будинок поряд. Весело говорячи, згадуючи студентські роки та друзів, вони ввалилися в квартиру до Наталі. – Ти живеш одна? – Запитала Олена, коли вони сиділи за кавою. – Двічі розлу чена. Дякувати Богу, дітей не встигла зачати. Але я не втрачаю надії. Які наші роки! А ти? Заміжня? – Заміжня, двоє дітей. Чоловік, як і мріяла, надія та опора.
Уважний, дбайливий і при цьому вольовий. Хазяїн, одним словом. – Пощастило тобі. У мене тут також кандидат намалювався. Начебто нічого… – Ну, ну. Детальніше. – Готує так, що пальчики оближеш. Варто покликати, як мчить до мене без огляду. З квітами. З усіх питань зі мною радиться. Олена слухала хвалебне оповідання Наташі про кандидата в чоловіки, і оглядала кухню. Раптом її погляд натрапив на ключик із брелоком у вигляді серця, що лежить на холодильнику. – Це що?! – вказала вона на предмет, що привернув погляд. – Це подарунок від коханого. Сказав, мовляв, лишає своє сер це мені на зберігання. Романтично, правда?
– Щебетала подруга, не помітивши, як змінилася в особі Олена. – Дозволь подивитися ближче. – Будь ласка. – Наталка передала брелок Олені. Наталя натиснула секретну кнопку і “серце” розкрилося. Усередині лежав малюнок – усміхнений смайлик. – Що це?! – Наталя приголомшено дивилася на подругу. Вона навіть не підозрювала, що серце із секретом. – Цей малюнок намалювала моя дочка. На звороті сумний смайлик, – мляво промовила Олена. Наталя перевернула малюнок. Точно. Сумний смайлик. – Як твого звуть? – Артур. – Мого теж. – Ну, я йому покажу! – прошипіла Олена. – Ми йому покажемо! – підтримала подругу Наталя… Бідний Артур…