Дідусь спостерігав з маленького віконця за сонцем. Іноді він розмовляв із ним, як із людиною. З того часу, як не стало коханої дружини, залишився дід один. Будинок був на краю села. Рідко хто з’являвся у цій окрузі. І чоловік був радий рідкісним гостям. З Марією вони прожили разом майже тридцять років. Практично ніколи не сва рилися, один одного дуже любили. Тільки дітей так і не нажили, тому старість доживали вдвох. Після смерті дружини дід Іван якось поник і занудьгував.
Він із розчуленням постійно згадував, як його дружина, навіть будучи хво рою, намагалася все по дому сама робити. А тепер усе господарство лягло на його старі плечі. І він щодня наодинці все робив. І постійно йому здавалося, що він чогось чекає. І ось одного ранку його розбудили голоси. Дід здивувався і вийшов надвір подивитись. А там стояли молодий хлопець та дівчина. Вони сказали, що є двоюрідними племінниками покійної його дружини, приїхали в ці краї подивитися, вирішили за одне зайти до вдівця покійної родички.
Дід зра дів гостям, запросив до хати, напоїв та нагодував. Андрій та Ірина затрималися у нього два дні. За цей час дід встиг поділитися з ними історією свого життя, думками, які останнім часом обговорювал лише у своїй голові. Коли слова закінчилися, дід заснув і не прокинувся. В останню мить життя він зрозумів, що весь цей час чекав на людей, щоб виговоритися і спокійно піти.