Ми з чоловіком довго планували першу дитину. У нас спочатку не виходило завагітніти, я вже стала паn ікувати , мені було страshно, адже я завжди мріяла стати мамою. І через два роки старань я нарешті побачила дві заповітні смужки на тесті. Чоловік був такий радий, подарував мені на честь такої події цілий букет із 101 троянди. Моя мама і свекруха теж були такі раді.
Усі р0d ичі допомогли нам із покупкою меблів для сина, я відчувала загальну підтримку, було так приємно. На останньому місяці мене на збереження поклали до лі. kарні. Але попри це я наро 0дила здорового хлопчика. Бабусі в чергу вишиковувалися, щоб допомогти мені з дитиною. Хлопчик ріс оточений коханням. Я розуміла, що в мене чудова сім’я. Минуло 7 років.
Ми з чоловіком хотіли, щоб син пішов до школи, і тоді я вже зможу нар 0дити другу дитину. Цього разу заваg ітніти вдалося швидко. Але якє було здивування, коли я не побачила ту ж радість в очах мами і свекрухи, коли повідомила про другу ва gi тність. Мама мені взагалі сказала: -Куди тобі друга дитина? Тобі ж 34 роки, чим ти думаєш взагалі? Так пізно вже не нар 00джують, тим більше в тебе здоров’я не те. -Мамо, взагалі-то ми планували цю дитину, дуже її хотіли. – Краще б на море з’їздили, а не уявляли собі. Я так розумію, що цього разу жодної підтримки від мами та р 0дичів на мене чекати не варто. Дуже прикро, і я не розумію, чому вони мають таку реакцію.