У мене дуже добрий чоловік Ігор. Ми разом уже 9 років. Але батьками ми стали нещодавно, трохи більше ніж рік тому. Ми з Ігорем жили за планом. Спочатку ми реалізовувалися у кар’єрі, потім почали мандрувати. Ми виконали усі свої мрії, купили гарну квартиру. І ось настав момент, коли нам треба було стати батьками. Заваg ітніти мені вдалося швидко. Ігор навіть здивувався, почав панікувати. Запитував, а чи не поспішали ми з дитиною, може ще років за два, а то й п’ять зачекаємо.
Але я влаштувала іsтерику, сказала, що наp 0оджуватиму. Потім Ігор одумався, став разом зі мною чекати довгоочікуваного малюка. У нас нар0 дився хлопчик. То була не дитина, а справжній подарунок. Син мало пла kав, любив поспати, добре їв. Він рано почав ходити, балакати. Розумний хлопчик ріс. Всі люди навколо були від синочка без розуму. Перехожі йому посміхалися, у чергах все око не могли відвести від мого малюка. Було так приємно. Всі любили дитину, але мені здається, що Ігор абсолютно до нього байдужий.
Якщо я прошу Ігоря трохи посидіти із сином, поки я роблю свої справи чи готую, він не відмовляє, сидить із ним. Але яким чином? Ігор повністю в телефоні, а син бігає навколо тата, показує йому іграшки, намагається з ним поговорити своєю дитячою мовою. Ігореві взагалі все одно. Він жодної уваги на сина не звертає. Я казала йому, що треба хоч якось взаємодіяти з дитиною. Але він відповідає: -Ти попросила придивитися, із сином все гаразд. Я свій обов’язок виконав.