Якось я повертався після роботи додому, прямо біля під’їзду мене зустрів котик. Він сидів дуже серйозний прямо перед дверима і дивився на мене своїми великими, зеленими очима. – Вибачте, можна пройти? Кіт похмуро на мене подивився і протяжно нявкнув. – Це так чи ні? Кіт наблизився і притулився до мене своїм рудим боком. Я погладив його по пухнастій спині. – Голодний? Кіт сам застрибнув мені на руки. У цей момент я вирішив, що це доля. Я давно думав про те, що треба б завести вихованця. Набридло якось жити самому.
А тут руде щастя саме застрибнуло мені в руки! Буквально і фігурально. Гріх відмовлятися. Після цього випадку в моєму житті почався сезон котів. Мабуть, вищі сили вирішили, що одного мені мало. Через місяць у нас хтось в під’їзді викинув кошеня, Я не зміг пройти повз і забрав малюка до себе, спочатку планував віддати комусь, але дуже вже вони з Рижиком подружилися. Було б варварством розлучати таку солодку парочку. Ще через рік у нас з’явилася чорна Марта. Вона, між іншим, наполегливо місяць домагалася заселення. Кожен день протягом місяця проводжала мене з роботи до будинку.
Я вже став підозрювати, що від мене котячою м’ятою смердить. Її теж забрав додому. Коли ми тільки з дівчиною познайомилися, вона мене питає; – Ти один живеш? – Ні, з двома пацанами і однією чорною дамою. – Афроамериканкою, чи що? Тут я не витримав і розсміявся. До речі кажучи, тепер живу з двома дамами і двома пацанами. Моя дівчина любить моїх котів так само сильно, як і я.