Якось Лідія Іванівна зайшла до нас дуже засмученою. Старенька вона вже, їй майже сімдесят, але так і не може знайти поки в цьому житті спокій. А все через дітей. -От добре було б, якби в будинок для престарілих віддали! – каже жінка і nлаче. Але вона знає, що будинок для nрестарілих їй не світить. Адже за нього небагато, але потрібно платити. Вона могла б оплачувати своєю пенсією, але вона свою пенсію дуже давно не бачила. Всі гроші забирають діти.
Живе Лідія в будинку, де так само мешкає сім’я її дочки і син. Донька не працює, а чоловік дочки підробляє на випадкових заробітках. Гроші заробляє невеликі, але трьох дітей якось потрібно годувати, тому вся пенсія йде на це. Син Лідії теж не працює, йому двадцять п’ять років. Три роки тому його вигнала дружина. Таких дітей, як у Лідії, повно по всій нашій країні. Коли я думаю про її сім’ю, мене накриває злі сть.
Як можна бути такими інфантильними? Дорослі діти повинні піклуватися про пристарілих батьків, а не робити все, щоб їх життя здавалася коաмаром. Невже це якесь упущення у вихованні? Як вони можуть взагалі так себе вести? Мені дуже шкода жінку. Я особисто з сімнадцяти років працюю, з тих пір у батьків гроші не просила. Мені підхід до життя Олени і Максима абсолютно незрозумілий. Ось вони люди, які вічні діти.