Моїй доньці вже сім років. Я в міру приділяла їй уваги, і давала в міру свободи. І ніколи не думала, що моя подруга Ольга стане матір’ю-фанатичкою. Перший час після полоrів, вона тільки про дитину і говорила. Ну перші два місяці воно і зрозуміло. Але через рік?! Це вже перебір… Вані виповнився рік. Ніяких проблем син Ользі не доставляв. Але мати ні на хвилину не хотіла залишати дитину без уваги. Коли ми планували зустрічі, я заздалегідь домовлялася з бабусями, у кого залишити доньку. А Ольга завжди приводила сина з собою. Хоча обидві бабусі Вані завжди готові були забрати дитину до себе.
Ольга приходила, сідала поруч і спілкувалася лише з дитиною. Не звертаючи уваги на мене. Навіщо взагалі ми зустрічалися? Коли Івану виповнилося два роки, ситуація змінилася в rіршу сторону. Хлопчик потребував постійної уваги матері. І не дай Бог матері на хвилинку відволіктися на розмову зі мною, тут же син закочував істериkу. А подруга не забороняла синові нічого. Коли той схопив мій телефон і став стукати ним по столу, мені самій довелося рятувати свій гаджет від юного ван дала. Благо телефон був в протиударному чохлі.
Свою поведінку подруга пояснила так: – Він ще маленький, тому я йому нічого не забороняю. – Ну і не забороняй за рахунок свого телефону. Мій-то тут причому?.. Коли синові Ольги виповнилося три роки, вона не змогла зважитися віддати хлопчика в дитсадок. Тому що не могла навіть уявити собі день без нього. Тому і на роботу не вийшла. Будь-яке спілкування з нею зводиться до розмов про Івана… Сенсу продовжувати спілкуватися з Ольгою я не бачу. Ми стали чужими одна одній. У неї одна тема – її Іванко, а мені це цікаво. У мене є дочка, але я все одно не можу зрозуміти Ольгу. Мені здається, що вона втратила саму себе. І ще мені сумно уявити, на що перетвориться ця парочка років через двадцять.