Автобус повільно їхав напівпорожніми вулицями. Старі люди чекали своєї зупинки, молоді встромляли в телефон. На одній із зупинок зайшла симпатична жінка років 30-і, а за нею – чоловік тих же років, з величезною сумкою в руці. Як тільки автобус рушив, чоловік не втримався на ногах, притиснув своїм тілом симпатичну жінку, заодно наступивши їй на ногу. – Не можна акуратніше? – Ой, вибачте. Випадково вийшло…
Як не намагався виправдовуватися чоловік, жінка ніяк не заспокоювалася. – Ви ж бачили, що я не спеціально. Скільки разів мені ще вибачитися? – Мені від ваших вибачень ні краплі не легше. Пасажири автобуса з цікавістю спостерігали за цим мікро-kонфліктом. – І що мені робити, щоб ви заспокоїлися? – Одружуйся на мені, може заспокоюся. В автобусі повисла rробова тиша. Ніхто не хотів ворушитися, щоб випадково не пропустити обривок фрази.
Через пару секунд молодий пасажир крикнув: – Мужик, жінка відповіді від тебе чекає. Чого ти вартий? Чоловік з важкою сумкою трохи забарився, але потім зібрався і звернувся до жінки: – Я на наступній виходжу. Ви зі мною? – Так! -Ура! -крикнув молодий хлопець. І вони дійсно вийшли. А пасажири почули останню фразу, що виходила з вуст жінки: – Мене Люда звуть… Двері зачинилися, і автобус продовжив свій маршрут.