У дитинстві я чув багато чого про свого діда і почав бо ятися його. Але незабаром життя показало мені його щире обличчя, і я пошкодував про все

ПОЛЕЗНОЕ

У дитинстві я свого діда побоювався, похмурий був тип. Носив завжди старий одяг, дотримувався дещо аскетичного способу життя. Будь-які чутки про нього ходили, пам’ятаю, як підслухав розмову двох сусідок. Тітка Люда голосно міркувала про те, що дідусь мій чаклун якийсь. Я в це повірив, спілкувався з ним з побоюванням. Дід завжди був такий строгий, зібраний, категоричний. Однак саме дідусь став для моєї мами єдиною підтримкою, коли не стало мого батька.

Мама моя з дитя чого будинkу, коли батька не ста ло через неща сний випадок, вона залишилася зовсім одна на білому світі. Дідусь часто бурчав, що мій батько був дурнем, він отру ївся неякісним самоrоном. Батька я погано пам’ятаю, мені всього п’ять було, знаю його здебільшого з дитячих фотографій. Чоловік він був високий, видний, зовні я не на нього більше схожий, а на матір. Кончину батька дід сприйняв близько до серця, він був його єдиною дитиною.

Згодом я зрозумів, що він це вважав своєю провиною, мовляв, виховав негідну людину, яка любила всякі поверхові, дешеві розваги, тому все так вийшло. Він хотів, щоб моя доля склалася краща, тому взявся серйозно за моє виховання. Чесно скажу, у дитинстві мене все це не дуже тішило. Я ж бігати хотів, ледарити, з хлопцями грати, а дід наполягав на праці та навчанні. Нині я йому вдячний. Дідуся давно немає на світі, але я часто його згадую. Завдяки його настановам і строгому вихованню я виріс гідною людиною і досяг багато чого.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *