Кілька днів тому я була в супермаркеті. Настрій був піднесеним, бо сьогодні на роботі мене підвищили. Пізно ввечері до мене повинен був прийти в гості мій хлопець, я планувала організувати на честь мого підвищення романтичну вечерю, тому список продуктів у мене був довгий. Я відразу взяла візок, щоб все помістилося. У супермаркеті мою увагу привернула старенька в милій, в’язаній шапочці. Вона з сумом дивилася на продукти, іноді брала в руки щось, розглядала, обнюхувала, але повертала на nолицю.
Зрештою, купила тільки хліб, молоко і гречку. Біля каси уважно перерахувала копійки, їй не вистачило трохи. Я не стрималася і додала відсутню суму. Після цього жінка мені сердечно дякувала. Я дістала продукти зі свого пакета і переклала в її пакет. – Донечко, що ти робиш? – здивувалася старенька. – Мені здається, що вам потрібніше. Я спостерігала за вами в магазині. Жінка розnлакалася. – Я пенсіонерка, грошей у мене небагато. Чоловік пішов з жи ття, дітей немає. Мене сусіди вмовляли поїхати в будинок для nрестарілих, але я не можу кинути Оливку.
Це моя собака, мій вірний друг, я її кинути ніяк не можу. Бабуся наполягла, щоб я зайшла до неї на чай. Квартира у неї була маленька, але затишна. Бабуся із задоволенням їла печиво, яке я для неї купила. – А у вас родичів зовсім немає? – Є, просто зв’язок з ними втрачено… Коли я повернулася додому, розповіла про милу бабусю своєму хлопцеві, попросила допомогти. Андрій працює в поліції. Завдяки його зв’язкам ми змогли знайти племінників бабусі Зіни, вони приїхали потім, щоб її відвідати. Старенька нам дуже дякувала і знову розnлакалася.