У Марини з Христинкою будь-яка суперечка перетікав в kрики. Потім – в сkандал, а далі доходило до лайоk. Так було завжди. З самого дитинства. Через це, можливо, вже десять років як не бачилися. І ось сидить Марина з ранку в халаті, в бігуді, п’є каву. Дзвінок у двері. – Кого це з ранку раніше принесло, – пробурчала жінка і пішла відкривати. Виявилося, що принесло Христину. Та не одну, а сином. Тобто її, Марини, онуком. Те, що п’яти – шестирічний хлопчик син – очевидно – копія мами.
Постояли, подивилися мовчки один на одного, а потім Марина каже: – Ну чого застигли? Проходьте, раз прийшли… Зайшли гості, стоять в передпокої, мовчки дивляться на матір і бабусю. – Проходьте на кухню, чаєм вас пригощу, – і пройшла вперед. Прийшли, чинно всілися, Марина про себе здивувалася: “щось дочка скромничати стала”, а в слух сказала: – Як сина звуть? Христина погладила хлопчика і відповіла: – Боря. – На честь діда, виходить. Правильно. Сидять, п’ють чай з печивом. – Ну розповідай, чого це про матір згадала, – сказала Марина. – Мені поїхати треба. Місяці на два. Взяти не можу, залишити сина ні з ким. З рідні тільки ти у нас одна. – Відповіла Христина.
Марина дуже хотіла накричати на дочку, але подивилася в її зашугані очі, на худенького хлопчиська, і, щоб стримати себе в рамках пристойності, сказала: – У мене ж там цукерки є. Зараз принесу, – і вибігла до вітальні. Стоїть біля шафи, намагається заспокоїтися, потім грюкнули вхідні двері. Взяла цукерки і повернулася на кухню. Там онук один. Поруч сумка. – А мамко де, Борь? – Пішла вона, бабуся. У ліkарню пішла. А через два місяці зовсім піде. У неї цей росте, як його, у якого клешні і вуса. Великий вже виріс… Марина важко опустилася на табурет, обняла онука, і заnлакала…