Хочу поділитися своїм болем, своїми переживаннями, щоб трохи полегшити свою ношу. Душа в мене бо лить за сина, за невістку та за онуків коханих. Чоловіка мого рано не ста ло, тому я одна виховувала сина, на щастя, мені допомогли мої батьки. Ромочка в основному жив у бабусі з дідом, а мені доводилося багато працювати, щоб мій син нічого не потребував. Але я ніколи на долю не скаржилася, мовчки несла свій тягар. Син у мене виріс гарним, високим, розумним. Сам вступив до університету, закінчив його, знайшов роботу. Потім купив собі машину, організував у нашому будинку ремонт. Він у мене добрий, добрий, роботящий. Більше за життя його люблю.
Було йому двадцять шість років, коли він зустрів своє кохання. Вони з Васею чудово один з одним виглядали. Просто перед весіллям він попросив мене прийняти невістку, як рідну дочку. Я погодилася. Василиса мені дуже подобалася, така освічена та приємна дівчина. У них після весілля народилося двоє чудових діток. Коли молодший пішов у дитячий садок, Василина вийшла на роботу. Їй просто хотілося вийти на люди, втомилася сидіти вдома. Бо ніякої потріби в грошах не було. Мій син працював, не шкодуючи себе.
Саме з виходу невістки на роботу почалися нещастя у нашій родині. Вона одягалася зовсім як молода дівчина, короткі спідниці та сукні. Син її ніколи не обмежував, бо любив. І завела Вася на роботі kоханця. Зустрічалася з ним таємно кілька місяців, а потім з ним втекла до столиці, поkинувши дітей та чоловіка. Чому вона так вчинила? Коли все трохи вщухло, я з нею зустрічалася в столиці, намагалася обсудити. В її очах не було щастя. Вона ніби вже розуміла, що зробила дурість, але повернутися не хотіла. Чи можливо їй соромно? Діти за нею нудьгують, син мій стра ждає. Сил моїх немає дивитися на їхні муkи.