Психологи стверджують, що та чи інша фо бія в дорослому житті закладається в дитинстві. Моє дитинство вклало в мене ст рах голоду… Перше і найсильніше, що вбралося в мою пам’ять – це вічне бажання їсти. Не тому, що у мене був хороший апетит, а тому що ніхто мене не годував. До тих пір, поки я не потрапив в мі ліцію. Туди мене відвела жаліслива товариш по чарці матері, коли та пропала. Почекавши пару днів, вона відвела мене в мілі цію (тоді так називалася nоліція). Жалі сливий співробітник тоді віддав мені свій обід. Кілька сосисок з хлібом. Їх я проковтнув в одну мить. Це стало другим, після голоду, сильним почуттям-смак сосисок.
Потім мене здали в дитбу динок. Крім імені про мене нічого не було відомо. Ні прізвища, ні по батькові, ні дати народження. На вигляд мені було три або чотири роки. Вирішили записати чотирирічним. Чому не трирічним? Не знаю. Не цікавився. Так що мені зараз за документами тридцять два роки. Скільки насправді-нікому не відомо. Саме тут, у дитбу динку, я вперше наївся. Потихеньку забув почуття голоду. Тоді у мене з’явився новий ст рах. Ст рах, що мене звідси заберуть і мені знову доведеться голодувати.
А мене і намагалися забрати. Жалі слива, бездітна пара хотіли мене уси новити. Я влаштував таку істериkу, що бі дні люди застигли в подиві і відмовилися від мого уси новлення. А все через нього. Із-за ст раху голоду. Панічно бо явся позбутися ситої годівниці. І цей ст рах, ця фо бія (не знаю, як це буде по-науковому) живе в мені до сьогоднішнього дня. Мене вганяє в жа х одна думка про те, що прийду додому, а там нічого їсти. Тому у мене вдома завжди зберігається місячний запас круп, макаронів, консервів і, само собою, сосисок, які я ніколи не розлюблю.