Сьогодні у метро я зустріла свою колишню колегу. Колись ми обидві працювали у дитячому садку вихователями. Дружили сім’ями. Ходили один до одного у гості на свята. Вона була родом із маленького містечка. З чоловіком вона розлучилася, бо він втратив роботу і спився. Забрала дітей, переїхала до іншого району. Влаштувалась на дві роботи, щоб забезпечити майбутнє для своїх дітей. Жінка вона позитивна та мудра, тому тут знову вийшла заміж за чудового чоловіка похилого віку. Жили вони скромно, не шикували, добре ладнали один з одним, а все зароблене моя колега відкладала для дітей. У результаті за десять років роботи вона змогла купити дві квартири своїм дітям.
Потім вона перебралася зі своїм новим чоловіком до себе на батьківщину, де мала власний будинок. А їхню столичну квартиру вони почали здавати. І ось через багато років ми з нею знову зустрічаємось. Дуже зраділи. Навперебій розповідали про своє теперішнє життя. -А У мене внучка вчиться на стоматолога, потрібно їй допомогти! – радісно поділилася вона. Місце вихователя було зайняте, але вона, не бентежачись, влаштувалася працювати нянею. Навіть зарплата няньки дозволяє їй оплачувати навчання онуки. Вона спокійно могла відпочивати, отримуючи свою пенсію. Я б не сказала, що їй “доводиться” працювати. Швидше, вона рада, що може допомогти своїм дітям і онукам.
Людина просто не може сидіти без діла. Їй на радість працювати і допомагати своїм рідним. Ніколи не охала, і не сkаржилася ні на що. Чоловік теж не сидить без діла. Відкрив власну майстерню з ремонту електротехніки. Приятелька весь час хвалить його, каже, що в нього золоті руки. Багато розповідає про своїх дітей. Як вони влаштувалися, як живуть чим займаються. Усі онуки навчаються, обрали різні професії. Моя приятелька дуже добра і оптимістична людина, ніколи не сумує, і знаходить вихід із будь-якого становища. Не знаю, добре це чи погано, але так вона живе.