Першого свого синочка я наро дила рано, мені тоді ледь вісімнадцять виповнилося. Історія досить банальна. Шкільна, наї вна любов призвела до недитячих наслідків. Андрій відразу заявив, що одружуватися на мені не збирається і дитину не визнає. Я була в розгубленості, не знала, як вчинити. Мене тоді мама дуже сильно підтримала. Вона сиділа з дитиною, і я змогла вступити і закінчити інститут, а потім і хорошу роботу знайти. Доля мені подарувала шанс і на особисте щастя. На роботі я познайомилася з Віктором і те, що він старший за мене на десять років не стало для мене перешкодою.
Все навпаки: склалося – як не можна краще. З ним я відчувала себе по-справжньому захищеною. Він мене у всьому підтримував, сина мого прийняв як рідного. Незабаром ми одружилися, я наро дила йому дочку. Віктор був дуже радий стати батьком. Жили ми не тужили, але захво ріла моя свекруха. Вона старенька вже, їй вісімдесят три. Через вік у неї помутнів розум, і з пам’яттю проблеми з’явилися. Жити одна вона більше не могла. Я була не проти її переїзду, хоча турбот у мене значно додалося.
З немовлям на руках важко стежити за хво рою жінкою. У неї періодично траплялися наnади nсихозу. Але я ставилася до всього з розумінням, чоловік теж допомагав всім, чим міг. У якийсь момент, коли до неї розум повернувся, вона вирішила І мене включити в спадок в якості подяки. Сестра і брат мого чоловіка були категорично проти. Сестра зголосилася сама за мамою доглядати, забрала її до себе, але через тиждень подзвонила з проханням повернути її. Віктор сильно обра зився на своїх родичів після цієї ситуації, навіть більше, ніж я.