Андрійка з п’яти років виховують в основному бабуся з дідусем. Його батьки вирішують квартирне питання, збирають на власну квартиру. Тому вони беруть зайві зміни і підробітки. Їх цілодобово вдома немає. А бабуся і дідусь вже не молоді, їм важко доглядати за онуком. Андрійко вже нікуди не лізе і не біжить, навіть не грає з дітлахами у дворі. Він просто сидить поруч з бабусею на лавочці, як дідок, креслить носком черевика візерунки на землі і уважно слухає її розмови з сусідками. Іноді Андрійко виходить на прогулянку з дідом і повільно гуляє колами по алеї. Дід щось розповідає, але частіше вони ходять мовчки.
Рік тому бабуся спробували влаштувати хлопчика в дитсадок. Однак затія з тріском провалилася. Опинившись в дитячому садку без рідних, Андрійко голосно плакав. Вихователі розгублено телефонували і просили забрати дитину, бо такого ще не бачили. Багато дітей плачуть, але щоб ось так годинами – такого ще не було. На третій день Андрійко захворів на запалення легенів. Андрійка вилікували і більше в сад не повели. І тепер він знову то з бабусею у дворі, то з дідусем на алеях. Високий, хворобливий і серйозний хлопчик, якого зовсім не тягне пробігтися по доріжці, розбризкуючи калюжі.
Батьки Андрійка раз у раз намагаються сина розбуркати. Але Андрійко дивиться на них з цікавістю і побоюванням. Втім, довго дивитися не доводиться: батьки приходять, коли Андрійко вже засинає, а йдуть, коли він ще спить. Ну нічого! – заспокоюють себе батьки. Залишилося недовго. Скоро переїдуть, а там все налагодиться. Хоча, звичайно, всім розсудливим людям ясно, що, якщо Андрійко переїде з батьками, легко і просто не буде нікому. – Куди ж я його відпущу! – зітхає бабуся. Тут поруч у нас хороша школа. Вчителька чудова, якраз набирає клас. А у них там новобудова, хто зустрічати зі школи буде, незрозуміло, ми з дідом не можемо на околицю кожен день їхати.