Тато поkинув мою маму, ще коли я ходив у садок. Але я чітко пам’ятаю, як він збирав речі та йшов. У нього з’явилася нова сім’я, а мене він згадував лише раз на рік – у мій день народження. Я був знайомий зі своїми зведеними братами, їм батько приділяв увесь свій вільний час. Я слухав їхні розповіді про те, як тато водив їх на рибалку, як вони разом ночували в лісі, як тато катав їх на човні. Мені теж хотілося бути разом із ними, але чомусь батько мене ніколи не брав із собою. Я ходив на футбол і кликав його на кожен свій матч, але батько все відмовлявся.
Хоча я знав, що він не пропускає жодної гри свого другого сина, який грає у шашки. Все дитинство я прагнув отримати увагу або похвалу батька, але цього так і не сталося. Лише на випускний він прийшов, і те, щоб повідомити мені, мовляв, я вже дорослий, тому на його допомогу більше не маю сподіватися. Я все зрозумів і просто зник із його життя. А він навіть не намагався більше знайти мене. Також зник у мене зв’язок зі зведеними братами, я був у обр азі на них усіх. І ось минуло 20 років. Пролунав дзвінок. Жінка телефоном повідомила, що мій батько тяжkо хво рий і за ним потрібен постійний догляд.
Вона була його сусідкою, і сказала, що втомилася сама з ним справлятися. Я подумав, а навіщо вона взагалі дзвонить мені, якщо я по суті для батька чужа людина. Тоді я постарався зв’язатися з моїми братами. У нас відбулася важка розмова. Виявилося, що він поkинув і їхню маму теж, але третьої родини так і не вийшло. Але відмінність була в тому, що мене батько покинув у 5-річному віці, а братів, коли їм було по 20 років. Вони вже дорослі, вони виросли з люблячим батьком, а я – без. Тому вони й повинні йому допомагати, бо все життя батько цурався мене, ніколи не підтримував, навіть уникав спілкування зі мною.