Свекруха дуже тяжко переживала втрату чоловіка. Вони разом двадцять років прожили, тому вона ніяк не могла змиритись з тим, що його більше немає. Страждала і вбивалася не на жарт. Юра ніколи не мав якихось особливих почуттів до вітчима, але мати свою шкодував. Ми її підтримували як могли. Часто відвідували, втішали, допомагали по дому, розмовляли. І це начебто допомагало. У неї настрій ставав кращим, коли вона з онуком поралася. Нашому синочку чотири роки Інга Іванівна його дуже любить. Їй подобалося з ним грати та гуляти. Потім вона почала нам натякати, що жити разом було б класно. Я ігнорувала ці натяки так довго, як могла. Включала дурню, зводила все жартома або перекладала тему. Так тривало майже рік, потім Інга Іванівна сама не витримала цих ігор у кішки-мишки і зважилася на прямолінійну розмову.
Запросила нас до себе додому, посадила за стіл і почала сльозно благати з’їхатися. Щиро кажучи, мені ця ідея зовсім не подобалася, але свекруха дуже переконливо вмовляла. Яскраво описувала плюси спільного життя. Обіцяла доглядати онука, ділити турботи про господарство. До того ж, якщо ми житимемо в неї, зможемо здавати квартиру і накопичити на машину. Ми з чоловіком про машину давно мріяли, але можливості відкладати гроші поки що не було. Задумалися над її словами. Інга Іванівна казала, що більше ні дня не витримає цієї самотності. Говорила так переконливо, що нам навіть здалося, що вона може спеціально собі нашкодити. Загалом ми погодились. Квартирантів знайшли, більшість своїх речей забрали на дачу. Перші три місяці все було справді дуже добре.
Свекруха активно допомагала з дитиною та по дому, у мене з’явилося багато вільного часу. Ми жодного разу не посва рилися за цей час. Потім вона різко змінилася, почала десь постійно пропадати і регулярно виносити мені мозок. Ми з чоловіком ніяк не могли зрозуміти причини такої поведінки. Вона пізніше зізналася сама. У неї кавалер з’явився, вона до нього на побачення бігає. Живе він на орендованій квартирі, бо все майно після розлу чення благородно залишив колиաній дружині. Попросила нас якнайшвидше звільнити її квартиру, бо вони вирішили з’їхатися, а ми, цитую: «Не даємо їй спокійно дихати». Вона нас постійно квапила. Довелося всі меблі назад з дачі тягнути у квартиру та виселяти мешканців. Було дуже ніяково перед цими людьми. А тепер вона дивується, що після цієї історії ми не горимо бажанням спілкуватися з нею.