У мене зараз дуже складні стосунки з моєю мамою, тому що вона звикла контролювати кожен мій крок, а зараз я просто перестала її слухати та приймаю рішення самостійно. Я вже не маленька дівчинка, і хоч би скільки я йшла на поводу у матері, це нічим хорошим не закінчувалося. Справа в тому, що я не пам’ятаю свого батька, і навіть усі мої розпитування про нього не мали успіху. Бабуся намагалася мені щось про нього розповісти, але мама просила не продовжувати, вона просто говорила, що він помилка молодості.
Мама дуже суворо стежила за моїм вихованням, я ніколи в житті не могла залишатися з ночівлею у подруги, не могла довго гуляти, якщо навіть виходила гуляти, то мама дзвонила кожні 5 хвилин. І це мене дратувало. Коли я виросла, і настав час вступати до університету, мама була проти, вважаючи, що не вчитимуся, гулятиму і веселитимуся. Я ледве вмовила маму вступити до університету, також вмовила її переїхати до іншого міста. Вона сказала, що так і для неї буде спокійніше, і мені було зручно, що мама не переживатиме.
І ось, у студентські роки я зустріла своє кохання, ми почали зустрічатися, але я нічого не сказала мамі, бо вона була б проти. Я стала зустрічатися з ним потай, але він був наполегливим і його наміри були серйозними; він вирішив познайомитися з моєю мамою, зробив мені пропозицію руки та серця. Мама, дізнавшись, що я збираюся виходити заміж, почала голосити, говорити, що вона не зможе жити без мене. Я, звичайно, розумію також те, що у нас із нею особливий зв’язок, але я завжди буду в полі її зору: я просто заміж виходжу, але якщо чесно – не очікувала такої реакції від неї.