Анатолій Михайлович та Олена Павлівна все життя мріяли про дитину. Лікарі розводили руками, ніхто не міг сказати, чому парі не вдається завести дитину. Коли Анатолію було 87, а дружині 85, та захво ріла. Літні люди довго боролися з її хво робою, му чилися довго, але плодів ця боротьба не дала. Незабаром Олени Павлівни не ста ло, і Анатолій лишився сам. Він кілька днів після nохорону не вставав з ліжка, але потім зібрався, підвівся і вирішив влаштувати прибирання вдома.
Старий пам’ятав, що дружина такі прибирання влаштовувала щоразу, коли злилася, думала , була засму чена … загалом, коли негативні емоції її переповнювали. Під час прибирання чоловік натрапив на одного листа у старому комоді дружини. Це був лист від першого кохання Анатолія Михайловича. Там синім по білому було написано: «Здрастуйте, Анатолію, я хочу тобі повідомити, що в тебе є син. Зараз йому 5. Я не хочу руй нувати твою сім’ю, от і мовчала всі ці роки, але я хочу, щоб ти знав, що ти є батьком Іллі».
Чоловік упав на диван і ще раз перечитав листа. Виявляється, Олена понад 60 років приховувала від чоловіка таку таєм ницю, щоб не втратити його, адже вона так і не змогла подарувати йому дитину. Анатолій тут же зв’язався із сином, якому вже було за 60. Ілля все життя жив із думкою, що він не потрібен батькові. Він і гадки не мав, що його батько живе мріями про нього. Двом чоловікам похилого віку було, про що поговорити, але головне — вони знайшли один одного… хоч і пізно, але знайшли.