В молодості я з іншими хлопцями активно займалася волонтерством: допомагала сиротам знайти нові сім’ї. Я обробляла фотографії дітей і викладала на сайті, де їх могли побачити. З колегами спілкувалася тільки он-лайн: були і студенти, і мами в декреті, і бізнесмени. Всі разом раділи за кожного малюка. Якось одна з наших волонтерів сама вирішила удочерити дівчинку. Це не рідкість, адже саме волонтери бачать все життя дітей зсередини і по можливості намагаються брати їх. Після цього Оксана пішла з нашої команди, а через півроку я знову побачила фотографію цієї дівчинки на нашому сайті.
Коли я вперше познайомилася з Дашею, то відразу закохалася і вирішила удочерити її: ходила в школу прийомних батьків, збирала документи і готувала кімнату. Спочатку ми ладили, а потім вона показала свій вибуховий характер. Я була морально готова до цього, тому думала, що витримаю. Нас вчили на курсах, як справлятися з цими кризовими моментами. Але нічого з тих методик мені не допомогло. Домашню їжу вона не їла, одна не грала, іграшки всі ламала, малювала в книжках і на стінах квартири. Зауваження приймала в багнети – і відразу котилися сльо зи.
Вона робила все, щоб зіпсувати мою квартиру. Вона була п’ятирічною дівчинкою з характером монстра. І я не перебільшую. Одним словом, перевіряла на міцність. Тому за 5 років її життя її тричі повертали в дитбудинок. На жаль, і я не змогла витерпіти її характер і надійшла також, від чого мені стало ще гірше. Мені здавалося, я її зрадила. Анкета дівчинки так і висіла на нашому сайті роками, і я не знаю, чи удочерив її хтось. Через роки я переїхала в інше місто і завжди в таких ситуаціях не дозволяла собі когось судити. “Не судіть – і не судимі будете”.