Ліза сиділа і малювала, це рятувало її від дитбу динківською смутку. Вона замкнулася в собі і не звертала уваги на шум дітей. Вихователька навчила дівчинку красивим пейзажам. Цю жінку любили всі діти. Вона намагалася замінити їм матір, дарувала любов і турботу. Завжди грала з ними і заспокоювала. Були, звісно, ті хто працював тільки заради грошей, але в основному всі намагалися вкладати душу в дітей зі складною долею. Лізу знайшли на вокзалі, коли їй було чотири роки. Вона нічого не пам’ятає, крім того, що ховалася в кутку і nлакала в натовпі.
По початку служби намагалися знайти батьків дівчинки, Ліза пам’ятала тільки ім’я матері. На інші питання не відповідала, не могла стримати сліз. Пізніше її привели в дитя чий будинок. Ольга відразу змогла знайти підхід до дитини. Вона показала дівчинці різні фарби і олівці, малювання стало її улюбленою справою. Їй дали кличку «Вокзальна». Як-то раз її викликали до директора. Дівчинка була засмучена і здивована. Як виявилося, прийшла її мама. Дівчинка не могла нічого зрозуміти. Вона розповідала, що в поїзді випила заспокійливе і заснула, а коли прокинулася — побачила, що дочки немає.
Стверджує, що Ліза сама вийшла на одній зі станцій. — Я обшукала всі вокзали. Тебе не було ні на одній станції, ми не могли знайти тебе. Як же ти злякалася і нас налякала… В одному з привокзальних магазинів мені розповіли історію про зниклу дитину, ось я і приїхала. Жінка показала дитячу фотографію Лізи. Дівчинка не знала, що сказати, адже у неї немає ніяких почуттів. Так довго чекала на цю зустріч, а в результаті виявилася в ступорі. Вона навіть не розуміла, вірити цьому розповіді чи ні. Адже пройшло вже багато років, а мати знайшла її тільки зараз. Тепер їй доведеться звикати до нового життя…