Мене звати Ірина. На даний момент мені рівно 50 років, а моєму чоловікові, Льоші-55 років. Нещодавно, після довгих і щасливих років спільного життя він заявив, що в його житті мало яскравих фарб, і йому потрібні зміни. Я взагалі не розуміла, що з ним. Майже за 30 років шлюбу, ми виростили прекрасного сина, у нас з’явилася внучка і протягом всього цього часу, Льоша був щасливий. Вірніше, мені так здавалося. Весь цей час я виховувала внучку, поки син і невістка пропадали на роботі. Чоловіка я не чіпала.
Він весь день проводив на дивані з пляшкою nива в руках, за переглядом улюблених спортивних передач. Я вважала, що я роблю абсолютно правильно, адже свого часу він один забезпечував всю нашу сім’ю і активно брав участь у вихованні сина, незважаючи на перевантаженість по роботі. Виявилося, він думав зовсім інакше. Спочатку Льоша заявив, що мені треба схуднути, для цього я записалася на фітнес, потім він наказав оновити гардероб і почати фарбуватися, як всі нормальні жінки. У всьому цьому я не бачила сенсу, так як я не так часто виходила з дому, щоб ще й особливо готуватися до цього.
Однак чоловікові цього було недостатньо. Він, потай від мене, знайшов собі kоханку-молоду, і струнку. Він просто одного разу зібрав всі свої речі і пішов з дому. З дому, де ми з ним прожили стільки років, і де ріс наш син, а потім і внучка. Я не стала його утримувати. Навіть якби я це зробила, наше життя не було б колишнім. Ми не змогли подолати вікову кризу, але я вдячна чоловікові за сина, а синові за чудову невістку і внучку. Раз чоловік вже не може зі мною жити – його справа, я його не зви нувачую і не обра жаюся. Моє життя триває. Без нього, але все ж триває.