Я виріс у невеликому місті. У сім’ї віруючих. З дитинства в мене вбивали послух старшим. До вісімнадцяти років я так і робив. Але потім збун тувався. І досі не жалкую про це. Ми з Дашею познайомилися у день весілля її сестри. Закохався у неї з першого погляду. Тоді мені було сімнадцять років. Я все свято дивився на неї, поки вона сама не підійшла до мене. Ми все весілля просиділи поряд і говорили і говорили. Після цього ми переписувалися по кілька разів на день. Бігали на побачення. Коли нам виповнилося вісімнадцять років, ми повідомили про це батькам. Мої батьки були проти. Вони мріяли, щоб я вступив до семінарії, і став священиком.
Батьки Даші вважали, що їхня дочка гідна кращого чоловіка. Чому? Я вже працював і продовжував навчатись. І вже тоді міг забезпечити себе і дружину. Після повідомлення про наше бажання одружитися, і за мною, і за Дашею встановили суворий контроль. Навіть телефони забрали, щоб ми не переписувалися. Під “ковпаком” нас тримали півтора місяці. Коли пильність батьків пішла на спад, і нам повернули телефони, ми списалися та домовилися втекти. У призначену ніч я зібрав найнеобхідніше, залишив батькам записку, виліз у вікно і побіг до будинку Даші. За десять хвилин ми вже йшли до вокзалу.
Сіли до найближчої електрички і поїхали до столиці. Там купивши квиток, вирушили до сусідньої країни. Найважче було у перші два місяці. Потім ми обжилися, стали працювати, і могли вже одружитися. На сьогоднішній день і в мене, і в моєї дружини є вища освіта, власна квартира, робота, що добре оплачується. А ще у нас дочка та син. Вже старшокласники. Із батьками стосунки відновити нам не вдалося. Якось надіслав їм нашу сімейну фотку. До неї доклав запрошення приїхати до гостей. Але вони не приїхали. Навіть не відповіли. Ну, це вже їхні проблеми. Важливо, що є ми та наші діти.