Моєму сину 16 років. Це, мабуть, найважчий, жа хливий вік у хлопчиків, тому що я вже не розумію, як тримати його в рамках, не порушуючи при цьому його особистий простір. Нещодавно у нас трапилася така історія, після якої я думаю, мені вже пора до nсихіатра на сеанс… Син зателефонував мені після уроків і сказав, що йде додому. З його школи до нашого будинку – 15 хвилин. Я не помітила, як пролетіли 1,5 години після його дзвінка. Мамочки мене зрозуміють: я вже волосся на собі виривала від нерозуміння, що робити.
Я нер вово почала збиратися назустріч синові, паралельно згадуючи всіх знайомих, які працюють в орrанах. Я не знала, дзвонити спочатку до nоліції чи подруги-слідчого. У голові проносилися кадри з жа хів. Я думала, що сина пограбували, або напали на нього, або він потрапив у вуличну бійку. Поки я кричала і в істе риці набирала номер подруги, почувся звук домофона. Я взяла трубку, а там: – Товаришу адмірал. Екіпаж ескадреного міноносця “Красавець” прибув. – Де тебе чорти носили? – Запитала я.
– Мамо, відкривай, я не один, – екіпаж здав позиції. Поки син піднявся на третій поверх, я встигла кілька разів помолитися і подякувати всім існуючим силам. Я також згадала, як накричала на сина вранці через те, що він не заправив ліжко вранці… дура! Виявилося, мого юного адмірала затримала класна керівниця на класну годину і не дозволяла навіть СМС мені відправляти. Син подарував мені мою улюблену шоколадку як вибачення, і тоді я зрозуміла, що мені страшенно пощастило з сином.