Сказати, що я дуже зраділа одруженню мого сина з жінкою з дитиною, було б не правдою. Але він любить свою Олену, та й сина її, Сашка, теж. Хлопчику 5 років. Розумненький. Вихований. Сашенька мені також сподобався. До їхнього приходу в гості я завжди купувала для малюка гостинці та подарунки. Іноді хлопчика залишали зі мною, якщо батькам потрібно було кудись піти, години на дві – три. Ми з ним грали, читали, дивилися мультфільми, пекли пиріжки. Місяця через два Сашко став називати мене бабусею. Я все ж таки плекала надію понянчити і свого онука. Але мій син розмов на цю тему не вів, Олена так само відмовчувалась.
Я припускала, що невістка, залишившись одного разу матір’ю, побоюється повторення тієї ж історії. Тому поки що остерігається народ жувати другого. А чоловік не хоче тиснути. Так минуло два роки. Сашко вже школяр. На першому дзвінку були всією сім’єю. У мене навіть сльо зи з’явилися, коли згадала як колись і сина так проводила до школи. Хлопчика до школи відводили або Олена, або син. А зі школи вже я приводила Сашка до себе. Годувала, допомагала робити домашні завдання, виходили погуляти. А потім відводила його до батьків додому. Якось я все-таки вирішила сама почати розмову про другу дитину.
На моє запитання син відповів, що Олена не хоче народ жувати другого, а він не наполягатиме. – Та й слухати нічний nлач новонаро дженого не дуже прагну, – закінчив розмову мій син. Спробувала розпочати з іншого боку. – Навіщо нам другий? Якщо чоловікові потрібна дитина – нехай усиновлює Сашка, – у відповідь на моє запитання сказала невістка. – Своя дитина – це своя дитина, – сказала я. – Ось через цей поділ на ”свій-не свій” я і не хочу народ жувати другого, – відрізала Олена. І чому Олена не хоче дитини від коханого чоловіка? І чому переінакшила мої слова своїми? Не можу зрозуміти…