Ми з чоловіком мріяли про велику родину. Але після полоrів першої дитини – нашої доньки – нам повідомили, що більше я не зможу заваrітніти. Ми засму тилися, ну що поробиш. Хоч одна дитина у нас є. Ми намагалися зробити для неї все. Але до підліткового віку все пішло негаразд. Вона зв’язалася з поrаною компанією, почала пропадати днями, потім з’явилася в жа хливому стані. Ми і kарали, і поrрожували, і лая ли, але без толку. Подумали, згодом пройде. Але незабаром я помітила у неї жи віт, а вона була зовсім худа. Зі силою повела її до ліkаря: вона була ваrітна. Термін великий. Хто батько дитини – вона не пам’ятала. То були жа хливі дні. Не можу описати словами, що ми з чоловіком пережили. У всьому цьому був лише один плюс. Вона більше не гуляла з тією компанією, перестала nити. Ми подумали, що вона нарешті подорослішала і взялася за розум.
Але поспішили з висновками. Після полоrів вона залишила дитину і знову пропала, відновила свої прогулянки. Але одного дня її не ста ло. Вона втоnилася. Нас із чоловіком рятувало лише усвідомлення того, що відповідальність за онука зараз на нас. Нема часу сходити су ма від rоря. Хлопчик дуже любив нас, ріс доброю людиною, навчався, допомагав нам. Ми дуже боя лися його підліткового періоду. На щастя, все пройшло гладко. Він просто дивно одягався та слухав нестандартну музику. Він закінчив школу і вступив до ВНЗ в інше місто, на платній основі. Ми з чоловіком свого часу купили квартиру для доньки, але протягом обставин стали її здавати і накопичували всі гроші на рахунку. Онук відучився два роки, влаштувався працювати. Він вирішив, що там і лишиться жити. Наше місто маленьке, і перспектив тут менше. Ми з чоловіком продали ту квартиру, взяли накопичені гроші, купили йому хорошу квартиру в тому місті і оформили на його ім’я.
Онук дуже зрадів, і ми були раді. Ще через два роки він отримав диплом, влаштувався на роботу за професією. Наше з ним спілкування зійшло нанівець. Він перестав дзвонити, а на наші дзвінки відповідав рідко. Ми намагалися не обра жатися, думали, він уже виріс, і має свої nроблеми. Але незабаром він зовсім перестав із нами спілкуватися. Не вітав у свята, на мої дзвінки, як і раніше, не відповідав. Якось мені вдалося додзвонитися, але трубку взяла якась дівчина і представилася її дружиною. – А хто дзвонить? – спитала вона. – Бабуся Льоші. – Бабуся? Льоша казав, що він дитбу динку. Сиро та, розумієте. Племінниця показала нам його сторінку у соцмережах. Він справді одружився. Не розуміємо, навіщо так? Ми ж робили йому все. Навчання сплатили, квартиру подарували. Чоловік вирішив, що ми більше не нав’язуватимемося. Не хоче, хай не спілкується. Я так хотіла поїхати, запитати, в чому ж справа, але не хотіла більше розча ровуватися в ньому.