Коли мені було дев’ятнадцять, а братові двадцять три, нам у спадок від батьків лишилася двокімнатна квартира. Брат вже закінчив навчання у ВНЗ і повернувся до батьківського будинку, а я ще навчалася в іншому місті. Тож брат жив там один. Додому я за час навчання не приїжджала, тому що навчалася та працювала. Повернулася, коли завершила навчання. До того часу брат привів у будинок свою дівчину, і та приватизувала обидві кімнати без мого дозволу. Я вимагала звільнити кімнату. Аня, так її звали, змушена була піти назустріч. Прожила з ними два місяці, зрозуміла, що гідну роботу тут знайти не вдасться і повернулася до міста, де навчалася.
Незабаром і брат із Анею зіграли весілля. Мене, до речі, не покликали. Після цього я кілька років не приїжджала додому. Але коли вийшла заміж, і постало питання про іnотеку, я вирішила, що продам свою частку в батьківській квартирі і з отриманої суми внесу перший внесок. Приїхала, розповіла братові про свої наміри. Йому це не сподобалося, тому що він уже вважав себе єдиним господарем квартири. – Тоді викупи мою частину житлоплощі, – сказала я йому. — Таких грошей не маю, — відповів брат. – Значить продаватимемо, – відрізала я. Брат попросив мене почекати чотири місяці. Я погодилась.
Після закінчення терміну мені довелося знову приїжджати, тому що брат не відповідав на дзвінки. Аня спробувала не пустити мене, але я попередила, що викличу nоліцію. Невдоволені міни на обличчях родичів мене не збентежили. – Що вирішив? – Запитала брата. – Я передумав. Іпотеку мені не подужати, – відповів той. – Гаразд. Отже, я здаю свою частину квартири трудівникам зі сходу. Упевнена, щонайменше чотири ліжка там помістяться. – Які квартиранти?! У нас діти? Май совість, — заскулила рідня. – Два тижні, – рішуче сказала я. – Потім або продаємо квартиру, або пускаю мешканців.