Молода та дурна, я вискочила заміж по великому і чистому коханню. Але щастя це мені не принесло. Навіть після народ ження сина чоловік вважав за краще нам дружні пиятики. Він поkинув нас, а я залишилася матір’ю-оди начкою, яка зне важає чоловіків. Минали дні, місяці, роки. За мною намагалися доглядати, але моя воро жість до чоловіків не залишала їм жодного шансу. Якось я познайомилася з чоловіком. Він був одружений, гуляти від дружини і затаскувати мене в ліжко не планував, тому ми стали друзями. Через якийсь час він розлу чився з дружиною, і був розча рований у жінках. Мій антипод, так би мовити.
І ми, у дружніх суперечках, намагалися переконати опонента, що не всі жінки (чоловіки) такі як його колишня (як мій колишній). Наші з ним бесіди розплющили мені очі – виявляється, не всі чоловіки поrані. І серед них є такі, з ким можна вилити душу, хто підставить плече… Наші діалоги, де ми відкривали один одному душу, стали проходити дедалі частіше. Він і в моїй хаті був частим гостем. Зайняв місце старшого друга мого сина. У них знайшлися спільні теми для розмови. Якось він сказав, що любить мене. Я зляkалася, що втрачаю друга… Порадилася із сином. Той запевнив, що мріє про такого батька. Вранці він прийшов до нас і в присутності сина зробив мені пропозицію.
Я вибирала: або погодитись, або втратити друга. Погодилася. Ми зареєстрували шлюб і стали жити однією сім’єю. Ми вже сімнадцять років разом. Пройшли через багато випробувань. Нехай усі кажуть, що у нас шлюб за розрахунком. Але я поважаю його, дорожу їм. І, по-своєму, люблю. Я впевнена, що він завжди підтримає мене. А я його. Мого сина він називає своєю дитиною, а той вважає його батьком. Мені ніхто інший не потрібен. А я найщасливіша жінка на планеті. Тому що у мене є друг, який став епіцентром мого життя.