Все моє життя змінилося після того, як я заваriтніла. Чоловік тоді наха бно подякував мені за дитину, і пішов до іншої. Що мені лишалося робити? Намагатися вижи вати. Усі родичі мого чоловіка не хотіли визнати мою дитину. Колиաній чоловік про нас взагалі забув. Моя мама теж відвернулася від мене. Ну, вона сказала, що прийме мене, але без дитини. Мовляв, вона застерігала. Вона сама виростила мене без чоловіка, от і знає – як мені буде. У той час я тільки-но закінчила університет і мені вдалося знайти нормальну роботу. Я вирішила винаймати кімнату в гуртожитку. Під час заміжжя я відкладала гроші. На них я купила меблі та побутові речі.
Мені було тяжkо. У цьому світі я начебто залишилася сама. Нікого в мене не було. Але незважаючи на всі труднощі, я намагалася зберігати спокій. Адже я була відповідальною не тільки за моє життя, а й за життя своєї дитини. Через три місяці я дізналася, що в мене буде дівчинка. Я прийняла те, що мені ніхто нічого не винен. Я сама мала будувати хороше життя для себе і для моєї доньки. От і народила я свою дівчинку. У нас у гуртожитку було дуже багато студентів. Я з деякими з них потоваришувала, ми майже кожен день збиралися в моїй кімнаті і до ночі спілкувалися, проводили час. Вони по черзі міняли підгузки моїй доньці, якщо треба було – допомагали мені.
Ось і серед них був Ваня. Він часто йшов останнім, заглядав до нас без друзів, один. З ним ми почали тісніше спілкуватися і вийшло так, що полюбили одне одного. Незважаючи на те, що я була старша за нього на чотири роки, ми дуже добре розуміли один одного. Його сім’я з першого дня прийняла мене та мою доньку з любов’ю та теплотою. Ваня дуже добре ставився до доньки. Вона теж покохала його. Я це відчувала. Отож і переїхали ми жити в однокімнатну квартиру. Мама моя теж у цей час з’явилася. Вона рада була доглядати онуку, коли я працювала. Зараз і мені є, за що дякувати колиաньому чоловікові – за свою нинішню родину.