Ми з чоловіком одружені вже чотирнадцять років. Наро дили двох дітей, крім квартири в місті, придбали будинок в селі. Якось само собою у нас увійшло в звичку відвозити дітей на вихідні до свекрухи. Ці два дні належать тільки нам з чоловіком. На мою думку, в сімейному житті повинно знаходитися місце всьому: і любові до дітей, і любові дружини до чоловіка. Це не докір іншим матусям, які присвятили всю себе тільки дітям, і при цьому забули про існування чоловіків. Це моє життя. Може бути через такого мого підходу до сімейного життя, у нас до сих пір відносини такі ж, як і в перші місяці нашого сімейного життя.
А у минулої неділі свекруха, до речі з нею у нас прекрасні відносини, сказала, що нам необхідно серйозно поговорити. Розмова пішла зовсім не в тому настрої, якого я очікувала. Як виявилося, вона вже не раз поривалася мені висловити, що я совість втратила. Назовсім. “Хіба можна літню жінку так навантажувати?”- жорстkо висловилася вона. Сказати, що я була ошелешена тоном, висловлено все було досить rрубо-нічого не сказати. Я, від обра зи, трохи в сльо зи не вдарилася. Ми з нею ніколи жодного зл ого слова один одному не говорили.
А тут… Стало ясно, що ця зл ість накопичувалася роками. А того дня її прорвало. Я не маю ні найменшого поняття, як з нею спілкуватися після цього. Я досі нічого з цієї розмови не переказувала чоловікові. У них з матір’ю чомусь і так відносини, останні місяці, напружені. Я ж продовжувала нормальне спілкування всі ці місяці. Аж до неділі. Щось не розумію я свекруху. У неї ж іншої рідні крім сім’ї сина немає. Навіщо їй nсувати з нами відносини на старості років? Тільки лише через онуків, що гостюють у неї у вихідні?