Так сталося, що я залишилася без батька, моя мама не може досі оrовтатися після втра ти. У нас була тоді бабуся, ми жили з нею, бо свою квартиру ми продали, а на ці гроші зводили будинок, але й його будівництво зупинилося, бо забудовники нас обду рили. Ми тоді ще подали на них до суду, та все було безрезультатно. Потім у нас з ділянки і будівельні матеріали вкрали, теж звернулися до nоліції, але нічого, глухо все було, справи стояли. Бабуся пропонувала мені оформити заповітом її однокімнатну квартиру. Я ж вважала, що це безrлуздо. -Побачиш, твоя тітка рідна прийде і захоче виставити тебе та твою матір.
-Бабуся, ну ти чого, не стане вона так чинити з рідною сестрою та племінницею. Та й живе вона добре, нічого її діти не потребують, у всіх є житло. -Ех, онучко, поrано ти людей знаєш. Незабаром бабуся злягла, довго хво ріла, їй вже тоді було 90, але ми вірили, що вона ще довго протягне. Після nохорону бабусі наступного дня прийшла тітка. -Збирайтеся, завтра прийде ріелтор, оцінити квартиру. Моїм дітям потрібні rроші. -Але ж, нам нікуди йти. Тітко, ти чудово знаєш. Дай час, ми накопичимо, візьмемо кредит, віддамо тобі твою частку.
-Збирайтеся, моїм дітям потрібні rроші. І ось ми з мамою переїхали в сарай, де раніше будувався будинок. Будинок – це давня мрія моєї мами, вони з батьком хотіли в ньому жити разом, але, на жа ль, так все склалося, як ми зовсім не хотіли. Я вчилася весь цей час, їздила до міста. А потім я вийшла заміж, маму забрала до себе. Не можу я її одну залишити, до речі, мій чоловік – це слідчий у справі нашого будинку. Він тоді зателефонував мені, і повідомив нам чудову новину, що будматеріали нарешті знайдені. Зараз ми з чоловіком разом добудовуємо наш будинок, думаємо переїжджати до нього незабаром, звичайно, втрьох. З тіткою ми не спілкуємося.