– Я глибоко переконана – якщо у вас справжня дружба, то жодних запрошень не повинно бути! Другу зрадіють завжди. А вже у свято тим паче. – Закінчивши промову, Ганна з тріумфуючим виглядом подивилася на колег. Вона й справді була переконана, що запрошення на свято це зайва формальність. Друзів це стосувалося насамперед. А їх у неї лишилося два. Точніше дві подруги. До кінця року Ганна задумалася, з ким із подруг проводити свята. Перша жила далеко, сервірувала стіл досить скромно. Натомість їх у 3-кімнатній квартирі жило троє: подруга з чоловіком та син. Друга жила через три будинки. На стіл у неї, у свята, виставлялося безліч смачних страв. Але… Сім’я, велика, до речі, жила у двокімнатній квартирі.
Чоловік з дружиною, чотири дитини і літня, напів глуха бабуся. Останню завжди садили за стіл. Після спілкування з бабусею у Ганни починався нер вовий тик, що виражався поторгуванням повік. Вибір пав між тишею та спокоєм, з одного боку, і смачними стравами, з іншого. Жереб кинуто. Дітей укладуть спати не дуже й пізно, а ласощі залишаться. Через явну перевагу перемогла їжа… Вже йшла одинадцята година, Ганна закінчувала чепуритися, коли продзвенів дверний дзвінок. “Сюрпрайз!” закричали гості в кілька голосів, як тільки Ганна відчинила двері. Там стояла вся сім’я тієї подруги, до якої вона сама загострила ли жі.
З подругою разом прийшли; чоловік, всі четверо діточок, бабуся (як і без неї) і ще пара незнайомих дівчат. “З-з-з-дорово”, – почала заїкатися Ганна, – “Ви це чого?..” Подруга весело зачепила: що їй (Ганні) одній нудно зустрічати Новий Рік, що в їхній двійці місця всім не вистачило б, що до них ще й племінниці приїхали. А в неї (у Ганни) квартира велика і місця всім вистачить. Гості зайшли. “Н-н-н-сподівано”, – продовжувала заїкатися Ганна. “Ми тисячу років дружимо”, – взяла її подруга. – “Ми не з порожніми руками прийшли! Шампанське та цукерок принесли!”. Сюрприз вдався на всі сто.