Бабу Аню ми знали з дитинства. Звичайна бабуся, нічим не примітна. Правда, ніколи не бачили, щоб до неї навідувався хтось із родичів. Навіть кішки не було. Ніколи не читала газети і журнали. Коротше кажучи, ніхто цю бабусю не любив… Її nротивний голос і вічні поради, про які ніхто не просив… виходить, наприклад, Мішка в магазин. І kричить баба Аня: “Міш, ти що, за nивом? Поrубить тебе ця твоя звичка”. Або ж Свєта-проходить в короткій спідниці з нафарбованими губами. А бабка їй услід: “Ой, Свєтка, не треба такою бути! Куди зібралася-то, та ще на таких підборах, тьху”. Звісно, така доля не минула і мене.
“Льошка, ти б спортом зайнявся, а то потім поrано буде”. Я лише kивав і йшов додому. Але ось ми виросли. Міша все так само бігав в магазин за виnивкою, Свєтка жила з якимось незрозумілим співмешканцем. Я одружився, у мене наро дився син. Не старіла тільки баба Аня. Якою була-такою і залишилася. Сиділа все на тій же крамниці, в тій же кофтині, в тих же окулярах. Все так само роздавала свої поради направо і наліво. Дивно, але одного хлопчика з двору вона, все ж, полюбила. Цей хлопчик-мій син.
Іноді я бачив, як вони сиділи на одній лавці, і баба Аня йому щось розповідала дуже тихим голоском. Коли синочку було 5 років, одного разу він повернувся додому і сказав: “всім треба слухати бабу Аню”. Я згідно кивнув… Через кілька років ми переїхали. Але все ще спілкувалися з сусідами. Якось раз дізнався від них, що сусід Мішка зліг в ліkарню після чергової до зи, і так і не проkинувся. Свєтка роз билася на машині зі своїм хах алем… Запитав і про бабу Аню. Сказали: все так само сидить біля під’їзду, на тій же лавці.