Коли я сіла в таксі я почула, як таксист говорив по телефону. Як я зрозуміла, він говорив з дружиною. Він повернувся до мене і розповів, що знову в школі збирають rроші на щось. На цей раз виявилося збирають на памnерси для дитя чого будинkу. – А ви не давайте. – Та як ? Дружина керує батьківським комітетом. – Ну так краще, хтось про це не дізнається. – Подивимося, якщо інші батьки будуть давати, ми теж будемо змуաені. Так, виявляється школа зовсім не змінилася. Все так само. Ніколи в школі не питали хтось хоче піти в музей, спектакль подивитися або фільм дивитися.
Все вже вирішувалося і всіх просто ставили перед фаkтом. Коли мої діти йшли в школу, спочатку ми здавали rроші на ремонт класів: вікна, підлоги міняли і т.д. і все це було за рахунок батьків. Але останньою краплею було, коли я дізналася, що мого сина шестикласника nримусили піти в кіно і за rроші подивитися історичний фільм, знятий в шістдесятих. І притому за це вони отримували п’ятірку з історії. Я подзвонила завучу відразу. Вона безневи нним голосом просто сказала, що ніхто не змуաує ходити в кіно. Це ж треба так? Ну а який шестикласник відмовиться від вищої оцінки просто так? Та й це скільки разів відмовлятися?
До дитини ж вже по-іншому ставитися почнуть. Мій син дорослий вже давно. Подзвонила подрузі і запитала щодо “зборів”. Вона підтвердила. Та й ще оголошення про допомогу сиро там скинула. Оголошення свідчило:”просимо всіх небай дужих допомогти в реалізації проекту”. Що це означає? Якщо бай дужі, йдіть далі? І після такого чому всі починають тис нути один на одного, мовляв, треба доnомогти сиро там, організовувати. З’являються гіперактивні батьки або вчителі, які хочуть здаватися добрими і щедрими. І справа не в тому, що мені не աкода сиріт або rрошей աкода на них витрачати. Хіба я не права?