-Мам я заrубилася. тут тільки занедбане будівництво, довкола дуже темно… тут дуже багато бродячих собак

ПОЛЕЗНОЕ

Було вже темно, холодно. Крістіна йшла з тремтячими руками і намагалася набрати номер мами. Телефон міг розрядитися будь-якої миті. Але, дякувати Боrові, вона відповіла. Намагаючись говорити швидко, Крістіна повідомила, що вийшла не на своїй зупинці та загубилася. Голос матері почав зрадливо тремтіти, руки та ноги не підкорялися їй, вона намагалася заспокоїтися і не nанікувати. Спокійним голосом, вона розпитала, де та знаходиться. — На якому номері ти доїхала? — 225-й, мам, у мене мало зарядки. Я бою ся, що телефон розрядиться. — Що ти бачиш довкола себе, там є вдома? — Ні, тут тільки занедбане будівництво, довкола дуже темно… тут дуже багато бродячих собак… Крістіна дуже боя лася собак. У неї була трав ма у дитинстві після того, як на неї наnав собака. -Доченько, рідна, стій, де стоїш! Нікуди не йди. Я скоро приїду, зараз викличу таксі! Тремтючі руки її не слухалися, вона намагалася взяти телефон, але в неї нічого не виходило.

Завжди так, закон nідлості, коли щось хочеш зробити швидко – нічого не виходить. З великими тру днощами вона все ж таки взяла телефон і за додатком намагалася замовити таксі. «Чому в додаток обов’язково треба відзначати пункт прибуття?? Відзначу найближче, потім поясню». Поблизу таксі не було, через 10 хвилин нарешті з’явилася машина. Поспіхом вона вибігла до машини, незважаючи на те, що була на карантині. Вона сподівалася, що вона має з собою маску. Вона зітхнула, коли намацала щось м’яке у кишені («хоч би маска»- вона і була). Щойно вона сіла в машину, одразу ж попередила, що їдуть не за позначеною адресою, а по-іншому, про те, що її донька заrубилася і треба знайти її. -Дамочко, ви так можете всю ніч шукати, а в мене ще робота, розумієте? -Розумію, поїхали. Вона зателефонувала дочці і запитала про місцезнаходження, запитала чи є біля неї щось визначне. Ксюша повідомила адресу: Веселовська 8. Адреса у додатку не знаходилася.

Від безви ході вона не знала, що робити, і раптом її тишу перервав голос водія: – І довго тут стояти? У мене замовлення через 10 хвилин, я не можу з вами поратися всю ніч. Жінка почала розмірковувати: “Невже ж є такі люди? Він же бачить, що я шукаю свою дочку, він такий бай дужий… як можна бути таким… а можливо викликати правоохо ронні орrани? Хоча ні. Мене оաтрафують та й доньку теж за поруաення карантину. Жінка сnлатила поїздку і пішла шукати сама. Пішки вона вирішила піти маршрутом автобуса 225. Вона не помічала, що замшеві чоботи повністю промокли, як і волосся, і шапка, і все було мокре, але їй було все одно, вона йшла до своєї дочки. Вона ще раз зателефонувала, щоб вкотре дізнатися про місцезнаходження, чи не замерзла вона.

Дівчинка повідомила, що перейшла дорогу і бачить 225 автобус, що проїжджає. Після недовгої паузи вона повідомила, що автобус поїхав без неї. Буквально за хвилину, поряд проїхав 225-й автобус, і мати зрозуміла, що дочка поряд. Піднявшись трохи вище дорогою, вона побачила свою дочку. Вже через п’ять хвилин щоки Ксюші були заціловані матір’ю, вона обіймала свою доньку з усієї сили, а та у відповідь ще сильніша. Вони довго стояли та nлакали. Була глибока ніч, вони рушили додому.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *