Марія, піднімаючись зі столу, зітхнула і сказала: -Піду я вже, Галино. Подруга не розуміла, що за поспіх. -Куди ти зібралася, рідна? Дітей маленьких у тебе немає. -Нічого ти не знаєш, подруго. Ще як є. Якщо не погодувати, то потім навіть до холодильника не підійде. Знала б, що на мене чекає, навіть не покликала б до себе. Галина чудово розуміла, про що каже їй подруга. Бабуся Даша та дід Петро жили в далекому селі. Там уже нікого не лишалося: всі роз’їхалися. Коли дід був ще живий, до нього приїжджали діти та онуки – допомогти по господарству.
Але незабаром старого не ста ло. Тепер всі вирішували, що робити з бабусею Дашею, адже слабkе здо ров’я та роки давали вже знати про себе. Чоловік Іван погодився з рішенням дружини забрати бабусю до себе. Ось тільки людиною вона була не простою. Весь заробіток витра чала на себе, а діти, яких було п’ятеро, причому від різних чоловіків, робили все можливе, щоб підняти на ноги молодших. -Спочатку все було добре. Але ж я розуміла, що мама умовлятиме мого чоловіка пропустити по чар ці. Потім почала kритикувати все, що готувала.
Ночами встає у туа лет, спотикається, падає, починає kричати – і так щодня. Сил уже нема. Коли Галина пішла, Марія сіла знову за стіл і засу мувала. Не розуміла, як вона з цим поралася. Галя пішла, а Маша лише зітхнула. Вона не знала, як би сама вчинила у такій ситуації. З одного боку, Галина віддає свій обо в’язок, причому робить це терпляче. Але, з іншого боку, жінка має право на особисте життя? Навіть якщо вона не молода, треба ж ходити в гості чи з подругами спілкуватися, чи просто погуляти. І у цієї медалі дві сторони, чи ви згодні?