Ми були у шлюбі 12 років. Разом жили у моїй квартирі. Я думала, нам обом усе під силу, але, мабуть, помилялася. Якось сталося так, що чоловік підняв на мене руку. Він багато випивав, я сховала від нього алкоголь, а він у пориві сказу вдарив мене, я впала на підлогу, а він продовжував кричати, вимагати пляшку. Після цього він пішов до батька, повернувся п’яним у стельку, але я не зрозуміла, що він у такому стані і впустила його до будинку. Не встигнувши зайти, він уже кричав на дітей, щоб вони за уроки сідали.
Через 2 хвилини він зло кликав їх за стіл. Молодший злякався, плакав, старший намагався його заспокоїти. Я пригрозила, що подам на розлучення, якщо він так поводитиметься. Навіть сіла заяву писати. Він вирвав з моїх рук листок і викинув із вікна. Потім йому вистачило зухвальства заявити, що він забере у мене хлопчиків. Але як він збирався це робити? Коли він відносно заспокоївся, пристав до старшого, щоб той із ним у магазин по горілку пішов. Я вдала, що з ним йду я. Коли ми вийшли із квартири, я швидко зайшла назад і зачинила двері.
Спочатку він бився в істериці, кричав, але коли сусіди пригрозили викликати поліцію, заспокоївся і повернувся до батька. Вранці мій батько приїхав до мене. Ми з ним відвезли дітей до школи, а потім він повіз мене написати заяву, бо одною було небезпечно. Бачить Бог, я намагалася його повернути до колишнього життя, всі засоби перепробувала, нічого не допомогло. Заради спокою та психічної стабільності своїх дітей я була змушена йти на цей крок.