Нещодавно у супермаркеті стала свідком однієї ситуації. Вона була і прикрою, і чудовою одночасно. На касі переді мною стояло двоє покупців. Мама з хлопчиком, якому на вигляд було близько п’яти років, та жінка похилого віку. Жінка, яка була з сином, продуктів купила небагато: кілька яблук, цукерки, два йогурти та буханець хліба. Вона запакувала всі продукти в три невеликі пакети. Два з них віддала хлопцеві, а одна несла сама. Очевидно, жінка, що стояла в черзі за ними, думала, що дитина візьме пакети тільки на ту коротку мить, поки мама розрахується і запакує решту коштів у гаманець. Але так не сталося. Вони пішли до виходу.
А жінка похилого віку кинула через увесь зал: «Та ви не мама. Ви мачуха якась. Сама йде з порожніми руками, а дитина геть два пакети несе. Маленький він ще. Мені стало ніяково. Та й, зрештою, чомусь хтось повинен втручатися у справу виховання дітей кожною окремою сім’єю? Молода мама повернулася і сказала: «Я хочу виховати сина, який міг би допомогти вам занести додому продукти, відкрити двері або подати руку при виході з автобуса. Я розумію, що у нашому суспільстві це рідкість, але вчити добру необхідно з раннього дитинства. Чим я й займаюсь. А ви, будь ласка, не заважайте. У нас все добре” У своєму серці я аплодувала стоячи їй!