Справа була в тому, що Сергій усе дитинства провів у селі, але коли нарешті вирвався до міста, то відчув смак до життя і став по-справжньому щасливим. Він був дуже тямущим молодцем і швидко піднявся кар’єрними сходами. У свої тридцять п’ять він мав усе, про що тільки можна було мріяти. А в якийсь момент він вирішив, що час і батьків перевезти до міста. Купив велику чотирикімнатну квартиру, зробив у ній висококласний ремонт і чекав моменту, коли його батьки обживатимуть його. Він довго їх умовляв переїхати і нарешті погодилися. Але Сергій не бачив радості в їхніх очах, було лише почуття вдячності за все, що він для них робив. Батьки були якимись пониклими та дивними.
Хоча раніше завжди веселі були, активні, а тепер… І він не міг зрозуміти, що ж було не так? Що їх не влаштовувало? Може, проблеми зі здоров’ям, думав він. Він же хотів, як краще – віддячити їм за своє безтурботне дитинство. А його батьки справді були не раді життя у багатоквартирному будинку. Їм було некомфортно там і нудно. Не було сусідів, котрі ділилися всім, що відбувалося за день. І навіть нову машину, яку подарував Сергій батькові, той боявся водити. Бо його лякали темп та швидкість міста. До того ж тут було все нове, невідоме, купа знаків та перехресть. Батьки дивилися на хороми, подаровані Сергієм, але при цьому відчували тільки сум і тугу за минулим життям. Хотілося додому, у рідні мури, сад, город. Скучили за сусідами, сільськими плітками та дітьми-бешкетниками.
Натерпілося знову випробувати своє малинове варення та різні соління. І коли до них у гості приїхав син, він сам наважився на серйозну розмову, щоб з’ясувати нарешті, що ж відбувається. Тільки він хотів заговорити, як його випередив батько. – Сину, дякую тобі за все, але це не зовсім те, чого ми хочемо. Нам би додому поїхати. Це нове життя не для нас. Нам у садок хочеться і в наш город. — Добре, я не тримаю вас тут силою, я тільки як краще хотів. Немає проблем як хочете. За кілька днів допоможу вам з переїздом. Сергію було важко зрозуміти це, але вони мали право самі вирішувати, як і де їм жити, тому відмовляти він їх не став. Його батьки відразу на радощах взялися покувати свої валізи. Вони цілу ніч балакали про те, що посадять на грядках, до кого підуть у гості, який чай заварять по приїзді. Вони в той момент відчували себе найщасливішими людьми на світі, адже мали повернутися до свого дому— там, де їхнє серце та душа.