Вероніка випадково почула незадоволену розмову родичів, яким вона привезла багато своїх старих речей. Але, на щастя, залишилися ще люди, котрі цінують доброту.

ПОЛЕЗНОЕ

— Вона реально думає, що я вдягну ці обноски, які вона нам привезла? Везла б нове, якби реально хотіла допомогти. А не ось це… — Начебто, непогане. Нижче за середнє, звичайно, але подивитися можна. — Ага звичайно. Ось, подивися… Такі штани носили минулого року, а аж ніяк не цього. Черевики дивні. Та й інше якесь не дуже модне. Я аж ніяк не думала, що вона так зробить. Вероніка стояла за дверима і чула всю цю розмову. Прекрасно. Тож і допомагай деяким. Майже два тижні мама дзвонила Вероніці і просила: – У тебе так багато речей. Збери, будь ласка, те, що не потрібно, і відвези тітці Маші. Вона зараз тимчасово без роботи сидить, а має дві доньки. Ну сама знаєш. Потрібне і взуття, і одяг, і якісь сумки. Допоможи їм. Ти все одно постійно кажеш, що треба кудись подіти половину речей. Вероніці було не шкода, просто їхати до тітки Маші та її дочок на машині потрібно майже дві години. Та й збирати усі ці речі довго. Але у свій вихідний Вероніка вирішила діяти. Вона витратила п’ять годин на те, щоб розібрати всі шафи та вибрати те, що їй не потрібне. Багато речей, до речі, були майже новими.

Просто Вероніка іноді любить купувати, не подумавши. Потім кілька разів одягне і все, так вони і лежать. Вероніка розклала все це по пакетах, донесла до машини та поїхала до родичів. Якби вона знала, що так вийде, то навіть із хати не вийшла б. — Знаєш, Вероніка, я думала, що речі будуть кращими. Ні, вони, звичайно, нормальні, але мені здавалося, що ти купуєш дорожчі. А ці – звичайні, – сказала тітка Маша, коли Вероніка повернулася до неї до кімнати. — Подивимося, чи можна щось із цього людям показувати чи ні. Розповідати про розмову дівчаток Вероніка не хотіла; подумала, що тітка Маша переживатиме. А вона й сама не надто задоволена речами. — Знаєте, що… всі речі акуратні. У відмінному стані. Деякі практично нові. Що не так? Старі та негарні я б не стала вам пропонувати. — Так, все так. Але хотілося б дорожчих речей. Сама ти ось у якому костюмі приїхала. Явно не з тих, що привезли для нас. Після цих слів Вероніка просто вийшла з кімнати, зайшла до дівчаток, потім забрала у них речі, поклала у пакунки та поїхала. Все це мовчки. Стільки часу витратила. Весь вихідний.

Так намагалася вибрати те, що їм сподобається. Везла за сто з гаком кілометрів. І ось вона – подяка! -Ніка, — дзвонила мама. Вероніка зупинилася біля якоїсь лави, щоб поговорити. – Тітка Маша там взагалі не знає, як реагувати. Що трапилося? Привезла, потім відвезла. Ти знаєш, що їм потрібні ці речі. Нічого собі! Потребують! Так потребують, що не оцінили речі, які Вероніка з радістю купувала собі. -Саме тому вони мені зараз півгодини розповідали, які погані речі я привезла, – відповіла Вероніка. – Що? Ти серйозно? -Абсолютно. – Так і сказали? — Причому кілька разів. -Я поговорю з Машею, — мама побажала удачі і закінчила розмову. Як добре, що мати все розуміє. Дорогою назад Вероніка заїхала до однієї знайомої, яка одна виховувала дочку. Дівчина вже давно чула, що мають фінансові труднощі, тому відразу вирішила віддати все їм. Якщо вони, звісно, заберуть. — Ой, ось це подарунок, дякую, — знайома розглядала чергову кофту і раділа. Її дочка також усміхалася. -Та нічого особливого, — відповіла Вероніка. — Можливо, що й підійде комусь із вас. Якщо не треба, скажіть просто. — Жартуєш? Дуже добрі речі. -Можна взяти куртку? — Запитала дочка знайомої. -Звичайно, все забирай, що тобі подобається, — Вероніка так зраділа, що готова була тут же танцювати. Хоч хтось радий її допомоги.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *