Лариса побачила люльку з немовлям, що лежала біля вікна громадського туалету. І ця знахідка допомогла їй знайти сімейне щастя!

ПОЛЕЗНОЕ

Біля вікна в жіночому туалеті вокзалу лежала люлька з немовлям усередині. Оскільки малюк спокійно спав, ніхто не звертав уваги на все це. Кожна з відвідувачок туалету думала, що мати дитини в одній із кабіної – вирішує свої справи. Сум’яття підвелося тільки тоді, коли дитина прокинулася і почала кричати. Однак і в цей момент пильних громадянок виявилося небагато, точніше сказати – зовсім не виявилося. Окрім Лариси. Жінка підійшла до люльки і почала качати її зі словами: — Мамочка, поспішай, твоє маля прокинулося! Від похитування немовля кричати перестало, і Лариса вирішила почекати, поки мати дитини вийде, ну не кидати ж малюка напризволяще. Минуло десять хвилин, двадцять, але ніхто так і не підійшов забрати слухавку. Лариса вирішила відстежити зайняту стільки часу кабінку і почала придивлятися, хто з відвідувачів куди входить і звідки виходить. Вистачило п’яти хвилин, щоб зрозуміти, що в жодній кабінці нема. Лариса швидко зрозуміла, що треба віднести люльку на пост охорони: там розберуться і гучним зв’язком клич дадуть.

Тільки де ось він цей пост? Лариса взяла дитину та пішла на пошуки. За вказівниками їй вдалося дістатися до охорони досить швидко. — Вітаю! Приймайте постояльця, що в туалеті підібрала. — Жінка, ви що, дитину вкрали, та ще й до нас принесли? Приємний вусатий чоловік років тридцяти п’яти намагався жартувати. — Так, Боже борони, зараз розповім, як це сталося… Лариса розповіла начальнику охорони все, що було в туалеті, у найдрібніших подробицях, і наприкінці серйозно так додала: — Ось, як ви думаєте: чи випадково забула, чи спеціально залишила? Вусатий чоловік не зводив очей з Лариси і ловив кожне її слово; але було видно, що думає він зовсім про інше… — Як вас звуть, рятівниця дітей? – Ларисо… Ви не відповіли на моє запитання! — Ларисо, люба, зараз ми викличемо вбрання поліції, вони розберуться і дадуть вам відповідь… а у Вас, до речі, свої діти є? — Ні, я незаміжня… А яке відношення це має до справи? — Яке? Абсолютно пряме… Ви не відчуваєте запаху? Хтось із нас має змінити підгузник. А виходить, ми з вами обидва недосвідчені.

У мене теж дітей немає… поки що… — Так, ви маєте рацію, пахне. Ще б пак чистий підгузник знайти… Вусатий чоловік, кликали його, до речі, Анатолій, запропонував Ларисі прогулятися до магазину через дорогу від вокзалу. Пішли вони, звичайно, разом: Анатолій ніс люльку і трохи обіймав жінку за талію. Це була перша прогулянка у майбутньому щасливої сімейної пари. Поки Анатолій та Лариса перевдягали, годували та няньчили малюка, загін поліції вів пошуки матусі. Насамперед було переглянуто камери відеоспостереження, за якими вдалося скласти приблизний портрет підозрюваної. Потім орієнтування розіслали по всіх поїздах, що недавно відправилися. Схожа жінка проїхала одну станцію і вийшла, хоча квиток її було сплачено на більш тривалу дистанцію.

Затримати підозрювану вдалося лише наступного дня. Їй виявилася неповнолітня мешканка одного із прилеглих сіл. Її покинув хлопець, батько дитини. Одна вона ростити малюка вона не хотіла, тому придумала ось такий план. Дівчина чомусь вирішила, що її ніколи не знайдуть. — Ну, там народу багато ходить, думала, загублюся … про камери я зовсім не подумала … Дитину цій матусі, звичайно, не повернули. За такі провини батьківських прав позбавляють «автоматом», та ще й звинувачення звинувачують. Доля немовляти зважилася дуже швидко: воно залишилося в руках тієї, яка його знайшла. Лариса та Анатолій вирішили, що вони просто зобов’язані всиновити дитину, яка стала причиною їхнього знайомства…

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *