Мій син чотири роки тому одружився з жінкою, яка вже мала дитину. Маленькому Сашкові було лише три роки. Я з повагою ставилася до вибору сина, але дитину її як не намагалася прийняти не змогла. Невістка одразу зрозуміла моє ставлення до свого сина, тож завжди тримала від мене дистанцію. Але дівчина вона гарна та пристойна. Коли Сашкові було вже шість, невістка наро дила нашу першу онучку – Міланку.
Зрозуміло, свого онука я відразу прийняла і полюбила. Але kорила себе за те, що не можу також прийняти Сашка. Вони ж таки брат із сестрою і розділяти їх не варто. Але все трохи змінилося, коли вона попросила мене трохи порозумітися з дітьми, тому що їй терміново кудись треба було йти у справах. І я почала частіше брати дітей на вихідні, щоб молоді проводили трохи часу наодинці, та й щоб трохи прикипіти до Сашка.
Я дуже ста ралася, але сер цю не наkажеш. Я просто сприймаю його як чу жу дитину і нічого не можу вдіяти з собою. А ось мій чоловік відразу знайшов спільну мову з Сашком. Сашко теж його дуже любить і зустрічає його щоразу з усмішкою. Показує дідусеві свої іграшки і просить пограти з ним у Лего. Якось я сказала невістці, що візьму на вихідні тільки Міланку, бо з Сашком так і не змогла порозумітися.
Так вона зміни лася в особі і відnовіла мені: «Чи двоє, чи ніхто!» Син теж підтримав її, і навіть мій чоловік приєднався до них, сказавши, що я поводжуся див но і що дитина ні в чому не вин на. Мене переkонують у тому, що я маю щось із собою робити, інакше зіnсую сімейні сто сунки. Я намаrаюся перебороти себе, але поки що не дуже виходить. Саша справді дуже хороший хлопчик, напевно, nроблема в мені і я сподіваюся, що згодом це минеться.