Мій цивільний чоловік пішов від мене, дізнавшись про вагітність. Мої батьки ще на початку наших стосунків були проти нього, тому замість того, щоб допомогти мені, вони тикали мене носом у ситуацію. Допомоги від них не було жодної. Я пішла з університету, на нашу роботу. Після народження дитини зарплати з однієї роботи не вистачало на утримання дитини. Мені доводилося залишати його з моїми батьками, а іноді й із сусідками та бігти на другу. Весь свій час, душу та сили я вклала в доньку. Я купувала їй багато іграшок, одягу, аксесуарів, а коли вона виросла, я почала відкладати частину своєї зарплати на її косметику. За собою я не встигла доглядати та й грошей на себе не залишалося. Коли було зовсім туго, я купувала одяг у магазинах речей з інших рук, а з косметики в мене зберігалося те, що купувала у студентські роки. Нещодавно донька зламала свій новий телефон.
Постало питання купівлі нового телефону. Я довгий час збирала гроші на покупку пральної машинки. Стару машину нам дала сусідка на якийсь час, а зараз, коли вона переїхала в інше місто, забрала її з собою. Мені складно мити та вичавлювати джинси дочки. Від цього у мене всі руки у мозолях. Я довго думала і вибирала, на що витратити накопичені гроші і вирішила, що мені важливіше знати, де і з ким моя дочка, а з пранням одягу я ще трохи поводжуся. Дочка мене одразу повела до магазину. Вона вже давно поклала око на один телефон. Каже, у них у школі у всіх круті телефони. Я мовчки слухала від доньки про переваги цього телефону і просто розуміла кивала. Насправді я нічого в техніці не розумію. Для мене головне, щоб він дзвонив та приймав дзвінки. В іншому я не розбираюся.
Зайшовши до магазину, вона одразу ж підбігла до консультанта та описала свій обраний телефон. Він показав нам його, розповів про можливості смартфона. Очі доньки спалахнули відразу ж побачивши телефон. Краєм ока я шукала цінник, але так його й не виявила. Я шукала телефони за 3 чи 4 тис. гривень. Я сподівалася знайти телефон на таку суму. Насамкінець я запитала у консультанта вартість телефону. Він відзначив суму 30 тисяч гривень. Я відвела доньку осторонь і тихенько сказала, що в мене немає такої суми. Я думала, що дочка зрозуміє мене. Вона бачила, як важко мені доводилося з роботою. – Мамо, чим я гірший за інших? Чому я повинна ходити з якоюсь цеглиною замість телефону? Мені потрібний саме цей! – Зайчику, але я тобі чесно кажу, у мене просто не має таких грошей.
Ти ж бачиш, як я працюю з ранку до ночі. Я… – дочка перебила мене, не давши домовити. – Навіщо мені твоя робота, якщо ти навіть телефон не можеш мені купити нормальний? – крикнувши ти слова, вона вибігла надвір. У магазині всі співчутливо дивилися на мене. Ні, я не заплакала! Так, хотілося! Але я дійшла до будинку, закрилася у своїй кімнаті та дала волю своїм емоціям. Я ж у свою дочку стільки сил вклала, я в ній душі не чула, а він мені так відповіла… І що мені робити з такою дитиною…?