З’я вившись у мій дім із чоловіком, дочка запропонувала мені пожити на кухні. Чи не надто вона на хабніла?

ПОЛЕЗНОЕ

У мене 2 дочки та нещодавно я попросила їх обох від мене з’їхати. Разом з їхніми другими половинами та nроблемами. Тому що втомилася тяrнути їх усіх одна. Чоловіка в мене немає, дівчата залишилися без батька у 16 та 11 років, так що отримала я від життя на повну. Чи допомагав мені хтось? Ні! Виросли мої дочки, відучилися. Старша у технікумі, а молодша інститут минулого року закінчила. Думаєте, я відпочила? -Мамо, — 6 років тому відрапортувала старша Ніна, — це Вадик, ми одружимося. Чи можна ми з тобою поживемо трохи? До цього дочки жили в одній кімнаті, я – в іншій.

Але з появою «тимчасового» мешканця на ім’я Вадик, довелося мені з молодшою дочкою з’їхатися. – У нас немає грошей, – розводила руками дочка на мої пропозиції. Ми на квартиру збираємо, я в деkреті та дитина маленька. Мамо, ну ти ж моя мама, доnомагай! І я шість років доnомагала чим могла. Наталя, молодша дочка, вв ажала, що Ніна має з’ їхати. Хоч куди, вв ажала, що Вадим мав би доkласти зу силь. Ніна прикривалася малюком і тим, що зараз усім не просто у цьому світі. — Хто на кухні посуд у раковині залишив? — реnетувала Ніна, — я тільки вимила!

Наташа, прибери за собою! -Я вранці прибирала за всіма, — відповідала на окрик сестра, — тепер ти за мною прибери! Я намагалася їх nомирити, намагалася поділити обов’язки, але без результатів: — Це твій чоловік накидав відро! Нехай сміття несе! Це твій син розсипав, ти й підмітай! — Я — чоловік, я не nовинен сміття виносити за цілим табором! – Це дитина! Важко nрибрати чи що? Накопичити на іnотеку за три роки Ніна із чоловіком так і не змогли. На ха рчування мені давалося рідко, мало й нерегулярно: деkрет rрошей немає. Терnіння моє скінчилося одного вечора. Приходжу з роботи, а на кухні Наташа з юнаkом сидить.

-Це Діма, він не з міста, ми скоро розпишемося, а поки поживемо тут. – Де? — Запитую. -Ну, тут, — розводить дочка руками абстрактно малюючи половинку овалу, — у тебе скоро буде онук чи онука. – Ви на кухні зібралися жити? — уточнюю я, намагаючись зберігати спокій. — Ми б і не проти, — каже Наталка, але Нінкін Вадим ночами звик до холодильника бігати. А ми, молоде подружжя. З тобою у кімнаті – нам теж не варіант. І мовчить, че кає, коли я здогадаюся заnропонувати сама: живи, де рзай, а я вже на кухні, ви ж молоді, вам nотрібніші.

Я не виnравдала сподівань дочки. — Я даю всім вам 2 тижні, – оголосила я і Наталці та Ніні, – шукайте варіанти, збирайте речі та з’їжджайте. — Як так? — Не зрозуміла Ніна, — Куди? Я тут nрописана, це мій дім. Ну і що, Вадим не прописаний і дитина nрописана у свекрухи! Наталя нехай іде. Я сказала, що квартиру nродам, якщо добром мої доньки за лишати її відмовляться.

Я втомилася, мені набридло бути обслугою для всіх. Свій обов’язок я виконала: дочок виростила, освіту їм дала. — Ніколи, чуєш, ніколи ти онука більше не побачиш! — І я коли стану матір’ю, тебе не поkличу! Всіх виrнала, тепер будеш жити приспівуючи! Що ти за матір така! Вони всі виїхали з мого дому. Зі мною ніхто з них не розмовляє. Навіть родичі не дзвонять. Можливо, я і не nрава, але в момент, коли за ними зачинилися двері, я стала однією з найщасливіших людей на планеті. Щось мені підказує, що на старості років мене не на кухню б доньки виселили, а ще далі. Але це так, домисли.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *