Син підтримав рішення матері знову вийти заміж. А ось дочка була проти. Подумавши всю ніч, жінка покликала в гості улюбленого і повідомила йому

ПОЛЕЗНОЕ

Зважитися на такий серйозний крок без ради дітей Валентина Іванівна не могла. До того ж, вона боялася, що діти не підтримають її. І хоч у сина і дочки давно вже свої сім’ї і свої діти, все ж хотілося матері, щоб вони не засудили її вчинок. Дочка Таня живе далеко від неї, має двох діток і чоловіка. Зять — любитель горілки. Ще поки працював на заводі, як-то тримався, а як роботи не стало — пішло-поїхало. Одним словом, життя у дочки склалася не дуже. Не раз Таня вмовляла мати продати будинок, переїхати жити до неї. Але мати навідріз відмовилася. Знала, що там спокою не буде, а тут їй тихо, спокійно. В хорошому місці живе, майже в центрі, поруч з автостанцією, дуже зручно. Надумала, зібрала гостинці — і на автобус до дочки або сина, що живе в селі поруч. Погостює — і назад. За день справляється, тому що страшно залишати без догляду нажите за все життя важкою працею. А ще город у неї. Невеликий, правда, але земля родюча, тому вистачає їй. І садок гарний. Все у неї є, ще й продає зайве. Ні, поки ноги носять, не піде вона до доньки. У Бориса, сина, сімейне життя не склалося. Вже з рік, як вигнала його дружина з дому, тому що набридло їй ледаря і бродягу годувати.

З тих пір він то в однієї молодиці поживе, то до іншої пристане. Болить материнське сер це за дітей, а чим допоможе? Ні грошей, ні стану. А де вони візьмуться? Навіть до пенсії не доробила на сирзаводі. Та й не одна вона така. Розвалився завод. Тепер в службі зайнятості на обліку стоїть. Влітку підробляє у місцевих фермерів. Біля будинку теж руки потрібні, тому що сама. Чоловіка не стало ще 10 років тому: Валентина і не думала, щось змінювати у своєму житті. А це зачастив до неї сусід Микола Тихонович. Два роки, як дружини у нього не стало. Сина доля закинула кудись далеко, рідко приїжджає. Чоловік господарський, на городі, біля будинку все у нього толком. Якось побачив, як Валентина мучиться, спилюючи засохлу черешню, прийшов, за кілька хвилин впорався з роботою. Чоловічі руки! Запросила його на вареники. Микола з’їв кілька. Потім вийшов, не зумівши стримати с ліз. Такі ж смачні готувала і його дружина. Влітку або ранньої осені воно ще нічого, в турботах день пролітає. А взимку довгими вечорами так сумно буває, хоч вовком вий. Тому Валентина Іванівна добре його розуміє. Поговорять через паркан-і то легше.

Ділилася з ним то пиріжками, то тарілкою борщу. А недавно Микола Тихонович прийшов з хлібина і запропонував жити разом. Валентина Іванівна розгубилася, як-то не думала про нього як про чоловіка, та й звикла жити сама … Мовчала довго. А Микола Тихонович з такою надією дивився на неї! Сказала, що подумає, порадиться з дітьми. Написала доньці, переказала синові, щоб приїхали на вихідні. Борис приїхав. Посиділи з Миколою Тихоновичем. Жартував, анекдоти розповідав. Він же Миколи знає з дитинства. А вранці, приготувавши йому сумку з гостинцями, Валентина запитала: «Ну, як тобі Микола Тихонович?» — Хороший мужик. Тепер і я частіше додому буду приїжджати, буде, з ким посидіти за столом. Живіть собі, чого ж? Добра людина, він мені навіть п’ять гривень на дорогу позичив. — Боря, як ти міг? — Так я ж знаю, що у тебе немає, — сміється. Чекала дочка, що ще вона скаже. Щось се рце у жінки щеміло від недоброго передчуття … дочка приїхала автобусом. Валентина кинулася до дверей, обняла її, а Таня відсторонилася. Мати хотіла вести її в будинок, а дочка зупинилася. — Я не піду в будинок, нічого ходити, тут поговорю. Скоро маршрутка їхатиме. Душа у матері охолола, передчуваючи недобрий розмова. Запитально глянула на дочку. — Ти що ж це, мама, собі надумала? Заміж виходиш? На нас тобі напл ювати? — просичала дочка. — Танюшка, так що ти говориш? — Валентина притиснула руки до сер ця. — А то! Я думала теплицю влітку закінчити ремонт в будинку зробити. Гроші дуже потрібні, ти ж знаєш, що повинен платити за навчання Іванка, а ти тут будинок не хочеш продавати. Хочеш все чужому чоловікові залишити? Той дядько тобі за всіх миліше? — Таня, угамуйся! Підемо в будинок, пообідаємо, побалакаємо.

Дядько Микола хороший, йому не треба мого, свій будинок має … — Не хочу я його знати і з ним базікати! — відрізала дочка. — Ти таку свиню нам підклала, мама, я ніколи від тебе не чекала. В хату не піду, он маршрутка розгортається, додому поїду. А ти роби що хочеш, хоч весілля справляй. На цих словах Тетяна заскочила в маршрутку, сіла, відвернувшись від вікна. Валентина Іванівна стояла, немов скам’яніла, довго дивилася вслід маршрутці. Тихі сль ози текли і текли з її очей. Вона їх не помічала. Повільно побрела до дому. Вона ніби постаріла раптом на кілька років. Цілий день Валентина Іванівна провела в роздумах, розмовляючи з котом, який невідступно супроводжував її, куди б не йшла, терся об ноги, ніби розумів, що їй потрібна увага, підтримка. Виросли вже діти, слава Богу. Розлетілися, і нікому в світі немає тепер до неї справи. Начебто і сер ед людей, а насправді — як самотня билинка в полі. Ось тільки з котом і поговорить … Увечері постукав Микола Тихонович. Якось боязко зайшов, зупинився на порозі: — Валя, так що ти вирішила? Що сказали діти? Ще вдень Валентина Іванівна була впевнена, що відмовить йому. Але в його голосі було стільки теплоти і надії, що жінка не змогла цього зробити. Ні, вона не хоче бути самотньою. — Ти проходь, Микола, — тихо запросила в будинок. — А що діти? У них своє життя. А у нас буде своя …

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *