Мені завжди здавалося, що у мене немає дідуся. Але одного разу мама сказала, що я отримала від її батька спадок! Та ще й який

ПОЛЕЗНОЕ

Будинок подивишся за одне. Я була приголомшена словами матері, адже навіть не підозрювала, що у мене є дідусь. А він, виявляється, знав про мене, і подбав про моє майбутнє. Коли мама подзвонила і почала говорити щось про дідуся і спадщині, я не могла зрозуміти про кого вона говорить. Дідуся у мене ніколи не було, мій тато сирота, а з маминого боку я знала тільки бабусю, якої не стало два роки тому. — Галя, ще раз повторюю, твій дідусь — мій батько, залишив тобі будинок в спадок. Мені його сусідка подзвонила, просила з похоронами допомогти і про заповіт сказала. На похорон зі мною поїдеш? Будинок подивишся за одне. — А чому я про дідуся нічого не знала? Навіть на фотографіях його немає. — Я не спілкувалася з ним. Він від мами пішов, коли мені чотири роки було, я так і не змогла пробачити. Та він особливо і не переживав, згадав про мене тільки, коли ти народилася. Йому твоя бабуся розповіла, що внучка у нього є. Прийшов тоді з квітами, з подарунками для тебе, брязкальця приніс, плюшевого зайчика, ти з ним все дитинство спала. Я подарунки взяла, а спілкуватися з ним не стала, він просив хоча б фотографії твої йому відправляти, тут я йому вже не відмовила. Прости, донечко, це мене він кинув і маму мою, а тебе він любив, хоч я і не пускала його до тебе. — Не пл ач, мам, поїхали зараз? Може там його сусідці допомога потрібна не тільки на похоронах. Дідусь жив недалеко від міста, дісталися на таксі.

Перше, що кинулося в очі — старий, що лежить на землі паркан, а хвіртка на місці стоїть. У дворі дерев’яна лава прямо біля ганку, поруч умивальник, стоять лопати і лійка. Заходимо в будинок, двері важкі, відкриваються зі скрипом, мостини теж скриплять, видно, що в будинку давно не було ремонту. — Ваш дід ніколи допомоги не просив — гордий був. — сказала сусідка, коли випустила нас в будинок. — Ви тут розміщуйтесь, ключі вам залишу. До похорону залишитеся? Завтра вже. Ну добре, я поки до себе піду, він блакитний будиночок мій, заходите, чаєм пригощу. Сусідка пішла і я почала оглядати будинок. У будинку дві кімнати, це вітальня і спальня, вона хоч і маленька, але дуже світла, затишна. У спальні стоїть залізне ліжко, на спинках якої вже давно злізла фарба, зліва від ліжка стоїть комод, на комоді фотографії в рамочках, мої фотографії. На стіні теж висять мої фотографії на яких мені один рік, два, п’ять, сім, фотографії з випускного, з весілля, і фотографії, де я сама вже мама. Тут мені захотілося плакати, він знав, що став прадідусем. В ящику комода знайшла лист, на конверті написано — » Внучці Галині ».

«Дорога внучка, Галиночко! Ти мене ніколи не бачила, зовсім мене не знаєш, в цьому я сам винен. Скривдив я твою бабусю, молодий був, дурний, боягузливий … Маму твою образив, не сердься на неї, вона тебе любить і зла тобі не бажає. Прости, що мене в твоєму житті не було, зате ти в моїй була. був сенс будувати будинок, було для кого. Чи не цей будинок, онучок, не той, в якому ти зараз знаходишся, він був тільки для мене , сил я в нього не вкладав. Твій дім на сусідній вулиці, там паркан залізний, високий, дах коричнева. ти його впізнаєш, він не схожий на інші будинки. я хотів, щоб у тебе було місце, де ти зможеш відпочивати зі своєю сім’єю . Сподіваюся ти приймеш мій подарунок, хоч щось я в цьому житті встиг зробити для тебе. Прощай, внучко! Твій дід Олексій «. Мама заходить в кімнату, я в сльозах простягаю їй конверт і лист, прочитавши, вона теж починає плакати. У тому ж ящику лежали ключі, до них прив’язана стрічка з запискою — будинок для Галинки.

Ми знайшли цей будинок, він і правда відрізнявся від інших: двоповерховий, на першому поверсі вітражне скло, велика веранда з двома дерев’яними кріслами і столиком. Усередині все було світле, на першому поверсі вітальня з каміном, кухня, санвузол і комора, на другому поверсі спальня і дитяча. На подвір’ї побудована ціла дитячий майданчик з пісочницею, гіркою, гойдалками і спорт комплексом. Де дід узяв на все це гроші, я не знаю, але він явно дуже старався для мене і мого сина. На похорон крім моєї сім’ї прийшла тільки сусідка. Дідусеві було вісімдесят два роки, друзів уже немає, рідних теж. Тихо поховали, поставили до могили вазочку з квітами, пом’янули. Чоловік з сином ввечері поїхали в місто, мама теж не стала затримуватися, а я залишилася в старому будинку діда, хочу більше дізнатися про нього, читаю його щоденник, дивлюся його фотографії і дуже шкодую, що не знала його раніше.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *