Життя ніколи мене не шкодувало. У мене були батьки, хоча назвати їх так можу з великою натяжкою. Мама іноді приділяла мені увагу, але по-справжньому щасливим я був лише тоді, коли до нас заходила бабуся. Ми ходили в парк, на атракціони. Годували каченят в озері і їли багато солодкої вати. Коли бабусі не стало, моє життя остаточно втратило всі фарби. Мама з татом пили, часом забуваючи, що мені хоч щось потрібно поїсти, йшли на кілька днів з дому. Я часто просив їх залишитися, не залишати мене. Батьки ніби не бачили і не чули мене. Згодом зрозумів, що кожна людина робить свій вибір. Тут я був безсилий, вони зробили свій вибір. Будучи ще маленьким хлопчиком, я вже знав, що таке заробляти на життя. Спочатку чекав у дворі машини, і пропонував помити вікна, або навіть всю машину. Охочих було багато. Я був щасливий, адже міг купити собі поїсти. Так пройшов цілий рік. Коли мені виповнилося шість років, у батьків настав момент просвітління. Вони знову влаштувалися на роботу, перестали пити.
Зібрали мене в школу, купили шкільну форму і багато зошитів. На деякий час ми стали нормальною сім’єю. Щастя тривало десь півроку, а далі знову за старим сценарієм. На цей раз я влаштувався в кафетерій, роздавати листівки. Дитині мого віку багато ж не доручиш. Іноді, коли я раніше закінчував з листівками, йшов на кухню і мив там посуд. Власницею кафетерію була жінка у віці. Вона сама зустріла мене у дворику біля будинку, і запропонувала працювати в неї. Тетяна Миколаївна, так її звали, не мала дітей, чоловік помер ще молодим, а вона так і не вийшла більше заміж. До мене вона ставилася, як до рідного сина. Допомагала вчити уроки після школи. Завжди повторювала: – Важливо вкласти собі в голову більше знань. Тобі їх за плечима не носити. З віком я зрозумів її слова. Вона платила мені більше, ніж я міг розраховувати. Часто давала з собою їжу. Так і йшли роки. Коли я закінчував школу, на мій випускний прийшла Тетяна. Я сприймав її вже як рідну людину. Та й не тільки я. Навіть вчителі спілкувалися з нею, як з моєю матір’ю. Мені іноді ставало дуже гірко за це. Коли ми стояли на лінійці, до однокласників підходили їхні батьки, вітали і обіймали.
Я не зміг втриматися, і просто пішов звідти. Мене знайшла Тетяна. Тоді вона мені сказала слова, які дали мені сил на все життя. – Я знаю тебе з дитинства. Ти став мені як рідний. Ти дуже сильний хлопець. Напевно, найсильніший, з усіх мені знайомих. На жаль, доля дала тобі таке нелегке життя. Але ми не отримуємо на своєму шляху того, чого не можемо пережити. Ти приклад того, як жити не можна. Тому коли настане час створювати свою сім’ю, не забувай все те, що пережив сам. Дай своїм дітям і дружині все, чого не мав ти. Щастя можна не тільки отримати від кого-то, але і створити самому. А головне не забувай, щоб не сталося, я завжди поруч. Я обняв Тетяну. Вона мені здавалася такою близькою. Напевно, якби тоді ми не зустрілися, якби всі роки вона мене не направляла, я б закінчив, так само як мої батьки. Опустивши руки і скаржачись на долю. -Спасибі … Ви змінили моє життя … Навіть і не знаю, ким би я став без вас.