– Бабуся! Я прийшла. В аптеку зайшла, в магазині була. Зараз супчик тобі зварю побіжу, мене Ванька чекає. – Я зайшла в квартиру бабусі, вона знову залишила двері відкритими. – Знаю я, чого ти до мене ходиш. Тільки не бачити тобі квартири як своїх вух – шукай коханця з житлом. А то знайшла босяка, ні роду, ні племені. Братові твоєму квартиру подарувала, Вадька потім дружину сюди приведе, – сварливо привіталася бабуся. Цікаво, і тут братик попрацював. Та біс з нею, з квартирою. А ось за бабусю тривожно. Знаючи гнилої характер братика, виставить він бабусю. Тільки так, виставить. – Ну що ти таке кажеш? Люблю я тебе. Я не заради квартири до тебе ходжу. І далі ходити до тебе буду. Ти ж не маленька – розпоряджайся квартирою як хочеш! – з докором сказала я бабусі. – Ти якийсь суп хочеш – борщ або з рисом? – Борщ. – буркнула бабуся. – І завтра прийдеш? – Ні, я завтра не можу. Післязавтра прийду. Напиши, що купити треба буде.
– І що, купиш все і прийдеш? Навіть не образишся? – недовірливо запитала бабуся. – Куплю аж поки не прийду. А на що ображатися-то? – Як на що? Що квартира з під носа втекла – сказала бабуся. – Ти все про це. – зітхнула я. – головне, ти нікуди не відпливай. Решта – нісенітниця. Я пішла на кухню готувати. Щось Ваня давно не дзвонив, дивно. Я дістала телефон – знову вимкнувся, зараза. А на новий, якщо чесно, грошей шкода. Я включила свій апарат, відразу посипалися повідомлення: і Ваня дзвонив, і мама, і Вадик. Брату-то що знадобилося? Відповідь на це цікаве питання я дізналася вже через п’ять хвилин: брат подзвонив, і коштувало мені відповісти, як я почула його крик: – Що, домоглася свого? А все дурочку з себе робила: ” я просто так до бабусі ходжу, не потрібна мені її квартира! “А сама там бабку опрацювала! Гадина! У мене Люська дитину чекає, я на бабину квартиру розраховував. – А я то тут причому? – я не розуміла, до чого це сказано, адже бабуся чітко сказала, що квартиру йому подарувала. – Не корч із себе невинну овечку! Я сьогодні у баби був, вона казала – на тебе дарчу написала, ще місяць назад! А ти мовчала! – продовжував волати брат.
– Я передзвоню, – я перебила брата і натиснула на червону кнопку. Я увійшла в кімнату: – Бабуся, а ти нічого не хочеш мені казати? – Ні – бабуся дивилася на мене самими чесними очима в світі. – Мені Вадик дзвонив тільки що. Про квартиру кричав, гадиною обізвав, до чого б це? Бабуся зітхнула, поплескала поруч з собою по ліжку: – Іди сядь. Розумієш, до Федорівні з 34 онук їздив. Все допомагав, обходив. Федорівна йому квартиру відписала, він її відразу вигнав. Звідки я можу знати, що ви до мене сновигаєтє? Може, теж вигнати хочете? Ціни-то на житло бачила? Зараз не тільки бабусь, а й дітей на вулицю викидають. Ти пробач, що обдурила. Я вранці Вадьку те ж саме, що і тобі казала, що квартира у нього з-під носа втекла. Так я думала, він мене вдарить – він так кричав, так кричав – бабуся розплакалася. – Ну все, все. Не плач.
Чи не потрібна мені твоя квартира, мені ти потрібна. Я хочу, щоб у моїх дітей була прабабуся. Все, витирай сльози, все добре. Я обіняла бабусю і почала гладити її по сивому волоссю. Від бабусі пахло бузком. Закривши очі, я згадала, як вона мене заспокоювала, коли я коліно розбила. І пахло від неї точно так же. Як же час летить! – Тобі квартиру залишу, і не сперечайся. Або ти з босяком своїм все життя зібралася по чужих хатах мотатися? Не ображайся на мене тільки, сама розумієш – час зараз такій. На бабусю я не ображалася. Страшно їй, розумію. Страшно не без житла залишитися, а страшно, що близька людина вижене на старості років. Любіть своїх бабусь, адже хто знає, скільки їм ще відміряно?